Пан радник витер хустинкою вологі очі, висякався і продовжив:
— А зараз, панове лицарі, вас привітають наші діти, майбутні захисники батьківщини. Вони прочитають вірші, котрі скомпонував ваш покірний слуга. Радник вклонився і зіскочив на землю, а його місце зайняло двоє дітей. Хлопчик став у якусь чудернацьку позу, розкрив широко рота в усмішці й заторохтів:
Наш Люботин — наша слава
І преславная держава!
Гей, народ, не забувай
Рятувати рідний край.
Милі діти, будьте чемні,
Поки тато ваш воює,
Він за це, якщо вернеться,
Зуб дракона подарує.
Дівчинка продовжила:
Мій тато лицар хоч куди,
Уміє воювати.
Він йде з драконом на борню,
е-е-е... щоб нас порятувати!
І знову хлопчик з тією ж усмішкою від вуха до вуха:
Я маленький хлопчик,
Виліз на стовпчик,
Пісеньку співаю,
Князя прославляю,
А на дракона плюваю — тьху!
Під бурхливі оплески діти зійшли з брили.
— Але це ще не все! — загукав радник, вимахуючи аркушем. — Є одна формальність, якої обминути ніяк не можемо. Панове лицарі — це у мене список учасників бою. Зараз я читатиму імена, а ви швиденько відгукуйтеся, бо часу нема: за дві години нас чекає святкова дифіляда, народні гуляння, танці, пісні, бенкет на честь переможця і такі інші необхідні заходи. Тому будьте уважні. Отже, почнем. Пан Лаврін з Горшова герба Підкова. Пан Юхно з Косогора герба Любич. Пан Гудбрант з Моравії. Пан Базильо з Микуличина герба Трирог. Пан Збишко з Сілезії. Пан Тоньо з Галича герба Мак. Пан Любомир з Золочева герба Когут. Пан Матей з Карінтії герба Рак. Пан Чурило з Києва" герба Тур. Пан Раду з Семиграддя герба Млин. Пан Йован з Чорногорії герба Холм. Пан Стефан з Крилоса герба Крилос... Прошу тих, кого я не назвав, виїхати з шеренги.
Двоє лицарів під’їхало до радника.
— Панове лицарі, хочу вам подякувати за турботу і патріотичний запал, але до битви вас не допущено.
— Ге! А то чого?! — обурився Кельбас.
— А того, що нема вас у списку.
— Що це за анахтемські порядки! — зашуміли лицарі.
— Заспокойтеся! Усе робиться для вашого ж добра. У пана Кельбаса нема джури. А без джури битися з драконом суворо забороняється. Цього вимагають приписи безпеки.
— А причім тут я? — спитав другий лицар. — У мене ж є джура.
— У вас є джура, але нема коня.
— А на чому ж оце я сиджу, по-вашому?
— На мулові.
— То це мул? Чого ви знущаєтесь?
— Я не знущаюсь, а тільки слідкую, щоб усе було по закону. Оце низькоросле сотворіння — чистісінький мул, сиріч плід гріховного перелюбства віслюка з рудою кобилою.
— Та як ви можете ображати мого коня? Це ж чистокровний половецький виноходець! Де ви бачили мула-винохода?
— Правда, правда! — загукали лицарі. — Такого не буває.
— Гаразд, прошу проїхатися, — згодився радник. — Проїдьтеся, нехай я побачу, який це половецький виноходець.
Лицар слухняно проїхав ристю уздовж шеренги. Жеребець викидав по черзі то дві ліві ноги, то дві праві. Радник скривився.
— Ну добре, бачу, що вийшла помилка. Це таки виноходець. Можете стати в шеренгу. Але скажіть ім’я, аби я вписав.
— Лицар Жулин з Підгірців герба Клюска.
Всі присутні гримнули сміхом.
— І де це ви такого герба роздобули? — засміявся й собі радник.
— А це мої дідуньо, як ішли в похід, то возили сушені клюски з собою. Та раз-таки у степу і вдавилися клюекою, царство їм небесне. Ото пресвітлий князь Корнило Медоустий і промовили тоді: "Не від меча загинув, а від клюски. Але був єси витязем і дарую тобі посмертно, а дітям твоїм на віки клюску в гербі". Так і в літописі записано. Я не брешу.
— А що зі мною? — заскиглив Кельбас.
— А з вами просто — йдіть на горби, де сидить народ, і разом з ним спостерігайте за подальшими подіями. Бо без джури як собі хочете, а я не пущу. Нащо мені клопоти? Є ж якісь приписи. От і дотримуйтесь, будь ласка, а то понабираються в тих розпусних Німеччинах. дурних звичаїв та й гадають, що сюди їх завезуть. Не вийде, пане Кельбас! Ми тут голодупків терпіти не будемо!
— Це ви до чого?
— А до того, що у вас оно і штани якісь нетутешні.
— Та це трісло щойно! Як на коня сідав!
— Еге, так я й повірив! Щойно трісло! Роззирніться — скільки народу зібралося на геройство подивитися! А ви що їм показуєте?
— Зараз зашию.
— Раніше слід було думати. А, зрештою, не це головна перешкода, а те, що нема джури.
— Та я найму когось.
— Пане Кельбас! Не робіть з тата вар’ята, добре? Вам так само, як і мені, добре відомо, що тільки по двох роках служби джура стає джурою. А до тих пір — це хлопець на побігеньках. А в нас тут не забава, а бій смертельний. І я відповідаю за кожного з вас.
З го́рода долинуло баламкання дзвонів.
— О, прошу! Це вже служба божа почалася. Панове лицарі, прихиліть коліна свої та помоліться на славу богородиці діви Марії і патрона нашого святого Онуфрія.
Кельбас люто свиснув нагайкою і помчав геть. Заки лицарі молилися, радник пірнув у кущі, а з них — в печеру, де зіткнувся ніс у ніс із драконом.
— Моє шанування володарю гір і лісів! Я, з вашого дозволу, таємний радник.
— А-а, це ви! Чув про вас.
— Певно, мало приємного чули. Але що поробиш — така служба. От і зараз маю обов’язок свій виконати.
— Що ж вам ще від мене треба?
— Небагато. Але мушу дещо підказати, бо ж ви молодий та нерозважний і ніколи на герці не були, правда? А це справа дуже серйозна... Отже, виходите з печери рівно о другій. Бій триватиме годину. Як почуєте дзвони — це буде знак, що пора вже й честь знати... Я вас дуже прошу дотримуватися регламенту, бо у нас тут все розраховано до хвилини. Готуються розкішні народні гуляння — кольорові грецькі вогні, паперові змії та ще різні заморські чудасії. Шкода, що ви цього не побачите. Але, з другого боку, бути головною діючою особою нинішнього дня — це честь велика. Мусите відчувати всю відповідальність, яка лягає на ваші плечі... До слова — ваші крила... Вони не декоративні? Ви можете літати?
— Звичайно.
— Ну й даремно. Літати вам суворо забороняється. Ми до цього, скажемо відверто, просто не готові. Мусите якось на землі собі ради давати. А то у нас народ, знаєте, допитливий. Подивиться, подивиться котрийсь та й собі, чого доброго, злетіти захоче. А цього ніяк не можна допустити... То ви вже якось без крил, добре? Не хвилюйте уми, так би мовити... Ну, а з полум’ям у нас як? Видихаємо?