Коридором полетіли шашки: чорні, білі і чарівні бірюзові.
– Брешеш, не пройдеш! – волали гвінпіни.
– Не на тих напали!
– Знай наших!
– Нема чого без запрошення в чужий Будинок сунути!..
Одна шашка рикошетом бацнула Сигізмунда по лобі, але він анітрохи не образився – навіть тихо порадів, що колись навчив гвінпінів такій корисній грі, як "Чапаев".
Згодом, коли пристрасті вляглися, динозаврів було розбито (буквально – від ударів шашок вони просто розлетілися на паперові клаптики), Брехло подякував гвінпінам і Айо за допомогу і побрів нічними вуличками Охи додому. Сигізмунд бачив, як навколо і далі відбувалися дивні, неприємні зміни, пов’язані з тим, що він намалював Пензлем. Але зараз Брехло нічого не міг зробити.
"А раптом, – думав він, – все владнається само собою..."
Вдома Брехло влігся в ліжко, міцно стискаючи в руках Пензля-зрадника. І заснув. І йому наснилося, як він, маленький, катається на поні, і той постійно вириває в нього з рук повід.
І було чудово!
Доки він не прокинувся.
Розділ тридцять другий,
у якому наші доблесні герої рятуються звичайнісінькою втечею і опиняються в облозі
– ...Три! Продано!! – вигукнув за звичкою Мірмелеон.
Сигізмунд здригнувся і розплющив очі. Потім він підхопився на ліжку, і всі побачили, що на тому боці, на якому Брехло спав, у нього в кобурі висить щось дуже схоже на пістолет.
– Рятуйся, хто може! – заволали з усіх кишень Мосі. – У нього шашкомет!!! Причому заряджений бірюзовими шашками, а ці не промахуються!
Шашкомет Сигізмунду видали гвінпіни, про всяк небезпечний випадок. Брехло зовсім забув про нього, але лемент чеширських тарганів нагадав йому про зброю;
– Стій! Стрілятиму!
Та де там! Поки Сигізмунд витягав з кобури шашкомет, Лонгій-Л’Оккі, Фімка і, зрозуміло, Мосі в його кишенях, встигли втекти. Через вікно (вже в компанії з привидом Гороб’янія) вони вилізли на вулицю. І майже водночас із будинку вискочив розлючений Сигізмунд з шашкометом у руці.
– Тікаймо врізнобіч! – скомандували Мосі з кишень. І Фімка відчув, як його куртка розривається, намагаючись скористатися порадою. Він не став чекати, що ж відбудеться раніше: розірветься куртка чи його упіймає Сигізмунд. Фімка припустив бруківкою і не відразу зрозумів, що біжить слід у слід за Лонгієм-Л’Оккі. І, ясна річ, Брехло погнався саме за ними, бо його не цікавили ні Мірмелеон, ні привид Гороб’янія. Його цікавив Пензель, нехай тільки наполовину справжній.
Над головою Фімки просвистіли дві бірюзові шашки й врізалися в Лонгія-Л’Оккі, трохи нижче його спини. Чарівник мовчки змінив напрямок бігу.
– Наворожіть же щось! – крикнув йому Фімка.
– Не можу! Мені потрібно хоча б півхвилини спокою, щоб підготуватися.
Але стільки часу вони не мали.
І тому Фімка дуже зрадів, коли побачив попереду свій безпритульний будинок.
– Повертайте он туди! Бачите, де над дверима дзвіночок висить!
Лонгій-Л’Оккі кивнув і моторно шмигонув за двері. Фімка забіг слідом за ним, і вони міцно-преміцно зачинилися зсередини.
Хоча, звичайно, могли б і не хвилюватися. Будинок однаково не впустив би до себе Сигізмунда, якщо хазяїн, тобто Фімка, не хотів цього. По той бік Брехло щосили гупав кулаками в двері, кричав щось про законність своїх вимог і наказував негайно вийти.
– Дзуськи, – гмукнув Мось. – Навіть не слухайте його, нехай собі надривається. Краще розкажіть, що з Пензлем. Чому ви вирішили, буцімто він тільки наполовину справжній?
Чарівник підніс Пензель до обличчя й уважно роздивився, ніби хотів переконатися, що не помилився.
– Так, – сказав він після довгого мовчання. – Тільки наполовину. Коли дивишся на нього через мої окуляри, відразу видно. Ручка справжня, а от сам пензлик – підробка. На жаль...
– Що ж тепер робити?
– І так завжди, – пробасив зі свого кутка знайомий Фімчин Стіл. – От повернувся він додому – ні тобі "вітаю", ні "як ся маєте". Відразу розмови розмовляє, робить вигляд, що зайнятий.
– Напевно, світ рятує, – уїдливо прорипіло Крісло. – Вони ж усі такі, герої. Що їм до звичайних меблів... навіть якщо вони не зовсім звичайні...
– Вибачте, – засоромився Фімка. – Але за нами гналися вороги і взагалі... Вітаю. Тобто очі б мої вас не бачили, – виправився він. – Дякую, що вчасно опинилися з будинком на нашому шляху, а то б...
Він здригнувся, уявивши, що б трапилося, якби Сигізмунд їх упіймав. Брехло, немов відчувши, що про нього згадали, знову заволав, вимагаючи від них негайно вийти. Потім об двері загрюкали бірюзові шашки: на щастя, без особливої шкоди. Зате Сигізмунд, схоже, дечого не розрахував. Дуже скоро почулися його вигуки. (Зрештою, бірюзові шашки завжди знаходили собі ціль, навіть якщо вона анітрохи не нагадувала ту, в яку запулював їх стрілець... зазвичай якраз і не нагадувала.)
– Це даремно він, – скрипнуло Крісло.
Начебто підтверджуючи його слова, щось важке обвалилося з даху на ґанок. Сигізмунд, здається, встиг відскочити. І, мабуть, причаївся і вичікував.
– Виходить, – замислено сказав Мось, – не вистачає верхньої частини Пензля... Гей, Столе. Здається, в одній із твоїх шухляд бачили Ми дещо цікаве. А ну висунь на секунду найнижчу.
– Нічого там немає цікавого, – пробурчав Стіл. – Всього лише друга частина Пензля, туди її сам Король поклав, коли ще жив у нашому будинку.
– Так це будинок Короля? – захопленно вигукнув Фімка.
– А ти думав, чого він так довго до себе нікого не приймав? – гордовито відповів Стіл. – Добре, тримайте свій Пензель, – він висунув нижню шухляду, і Фімка витяг звідти те, що спершу сприйняв за стару перуку з твердого волосся незрозумілого кольору.
– Нумо, нумо... – Лонгій-Л’Оккі зняв підроблену і приставив справжню частину. Пензель у його руках ледь помітно здригнувся і на мить засвітився.
– Працює! – захоплено закричали всі, а Стіл тріумфально ляснув дверцятами, мовляв, знай наших!
– Тепер залишилося тільки знайти ті самі Двері, через які пішов Король-Маляр, – підсумував Лонгій-Л’Оккі. – Шановні Меблі, ви випадково не знаєте, де вони можуть бути?
– Ну от, зовсім інша справа! – добродушно пробурмотів Стіл.
– Так би відразу! – відгукнулося Крісло. – Щоправда, – додало воно дещо зніяковіло, – про ці Двері ми нічого не знаємо.