"Ну й добре, – подумав Іван-Дурень, відпускаючи її на купину. – І добре, що батько вигадали все".
– Тьху! – у два голоси вигукнули ропуха й Царевич.
Останній додав замислено:
– Невже просто балакуча?..
– Дурень! – обурилася ропуха.
– Га? – нахилився до неї Дурень.
Ропуха злизала з повітря ще одного комара і заявила задоволено:
– Я ж попереджала!
І з повагою на Дурня зиркнула.
– Врахуй, – сказала Царевичу, – я тут довго розсиджуватися не збираюсь, у мене часу обмаль і взагалі. Будеш цілувати – цілуй, ні – забирайся! Бач, гидує він...
– Не гидую! – почервонів Царевич. – Я... Зараз, я...
"Нецілований, – зрозуміла ропуха. – Це добре.
Якби ще дійсно чистокровним виявився... Нині цариці такі непостійні!"
Тим часом її знову підняли високо над купиною і серйозно намірилися-таки поцілувати. Щоправда, над радісним виразом обличчя Царевичу було ще працювати і працювати, але це нічого, діло наживне. Та й зрозуміти його можна.
– Вийшло! – прошептав Іван-Дурень. – Ти ба!..
– А ти думав, – хмикнула вона. – Чари – це тобі не просто так! Ану, допоможи йому з каптана виплутатися. До речі, одяг можеш собі залишити. Скажеш Царю...
– Придумаю, що сказати, – відмахнувся Іван. – А що, дійсно ми з ним настільки схожі?
– Як дві краплі води.
– Тож-бо батя матінку підозрювали...
– Ну, батя твій і справді дурнем був, якщо про такі речі тріпався. А ти – помовч! ...Гаразд, ступай з Богом. Переодягнутися не забудь, коли з лісу виходитимеш, а все своє в трясовині втопи чи спали. Точно справишся з новим життям?
– Я – так. А як же він?
– І він справиться. Не перший, надійсь, і не останній. Перевірено, вже. Ну, йди.
Вона посиділа, дивлячись услід Дурню, потім скосила погляд на свого нареченого. "Все-таки не так самотньо житиму, буде тепер з ким словом перекинутися".
Тут уже й Іван-Царевич отямився. Спробував обуритися: "Що стало?!.." – та не договорив.
Відволікся, щоб збити язиком смачненького комара.
Свої зауваження та думки про книгу Ви можете залишити в Інтернеті на сайті автора за адресою:
http://puziy.faust.net.ua/