І правильно, що боровся! Бо нитка зрештою привела його до дверей, над якими була виведена велика літера "Р". Фімка, як ввічлива людина, постукав і тільки тоді увійшов.
– Очі б мої тебе не бачили! – сказала йому Меліса. – А ти хто такий?
– Як це – "хто такий"? – образився Фімка. – Ми ж учора з тобою права качали, пам’ятаєш?
– А-а! – засміялося дівчисько. – Та це ти не зі мною, ти з Мелісою качав!
– Але ж...
– Не розумієш? Просто ми із сестрою щоразу міняємося не тільки статусом, а й зовнішністю. Учора я була виконуюча обов’язки, а сьогодні качаю права. Тому сьогодні я така ж, якою вчора була Меліса. А вона схожа на мене вчорашню. Зрозумів?
– Зрозумів. Слухай, а де мені її знайти?
– Ходімо проведу, – сказала Розалінда, схожа на вчорашню Мелісу. – Та зачекай, чого ж ти тоді до мене постукав? Треба було йти по нитці моєї сестри.
Фімка зніяковіло знизав плечима:
– Загалом я...
– Ти в нас нещодавно, – зрозуміла Розалінда. – Ну, тоді пояснюю: бачиш на стінах нитки різнокольорові?
– Спробуй не поміть! Вони ж просто в голову залазять зі своїми розмовами!
– Дурний! Це спеціально, замість покажчиків.
– Як у легенді про Мінотавра? Ну, про людино-бика, який жив у лабіринті й усіх з’їдав. А Аріадна тоді дала Тесею нитку, щоб він не заплутався, – не даремно ж Фімка з позакласного читання п’ятірку отримав!
– Ну, щось схоже на твого Тесея, – погодилася Розалінда. – У нас тут теж без ниток за дві секунди заблукати можна. От Король їх і понавішував. У всякому разі, – додала вона зніяковіло, – так кажуть.
– А що кажуть ці нитки? Куди нам?
– Ось по цій, рожевій, – сказала Розалінда, вибравши потрібну.
Деякий час вони йшли мовчки, а потім Фімка не втримався, запитав:
– Слухай, я от чого не можу зрозуміти. А що, немає різниці, у який бік іти?
– Це ж чарівні нитки, – як маленькому, заходилася розтлумачувати дівчинка. – Вони самі виводять, куди слід.
– Весело живете, – сказав Фімка.
Водночас він відчув, як здригнувся в кишені Мось. Начебто передбачав присутність чогось дуже і дуже страшного.
"Та ну, – подумав Фімка. – Що страшного може бути у палаці..."
Цієї ж миті просто перед ним із комірки вискочила дивна комаха. Притупнувши лапкою, вона загорлала:
– Один, два, три! Продано!!!.
І додала хижо:
– А-га!
Розділ одинадцятий,
у якому йдеться про чарівну силу слів і лікувальну дію цвяхів
Сигізмунд прокинувся вранці зі страшним головним болем. Учорашні чаювання в Ямса погано позначилися на здоров’ї Порадника. Не можна сказати, що він ніколи раніше не хворів. Та лише в Охах Сигізмунд зрозумів, що деякі речі з ним починають відбуватися направді, а не тільки на словах. Наприклад, раніше він часто говорив, що в нього голова розпухла від болю...
Так от, тут, у Місті Тисячі Дверей, у повітрі витають залишки чужих мрій, здатні втілитися в усе, що ви можете уявити або навіть просто вимовити вголос...
Ви здогадалися, правда?
У Сигізмунда навіть дверні отвори в будинку на рівні голови були трохи розширені, щоб у такі ось важкі дні він міг нормально виходити з кімнати. Ну а вдягався він завжди в просторі шати, щоб у разі чого можна було легко зняти. Щоправда, його улюблений плащ, той самий, у якому Сигізмунда бачив у сні Фімка, це не врятувало. Колись плащ був цілий і гарний, але потім Брехло, дуже розлютившись, прогарчав, що зараз він від злості просто вибухне...
Добре, що в Охах можна так само легко зібрати людину з її шматочків. А от плащ врятувати не вдалося, його потім зшили з клаптиків, які більш-менш підходять за кольором.
Отже, Сигізмунд прокинувся вранці з розпухлою від болю головою. Сяк-так одягнувшись і закусивши мраккою, він налаштувався вирушати на службу.
Головний Порадник жив у будинку, дуже схожому на нього самого: сірому, з голими стінами і рівно вбитими цвяхами. Дехто казав (зрозуміло, намагаючись при цьому говорити не надто голосно), що раніше будинок, у який вселився Брехло, був "трішки того", з божевільними нахилами. Злі язики торочили, що горище будинку давно вимагає ремонту, та й дах явно з’їжджає.
Словом, додавали, будинок і Брехло цілком до пари одне одному.
І про це говорили вголос, бо будинок і Брехло дотримувалися цієї ж точки зору.
Сигізмунд терпіти не міг безладу. Йому здавалося, що навколишній світ самим своїм існуванням натякає: мовляв, ще не все підвладне людському (і, тим паче, нелюдському) розумові. Є, мовляв, дещо неконтрольоване Брехлом. Невідоме, а значить, страшне, загрозливе. Сама думка про безлад примушувала Сигізмунд а шаленіти (раніше, щоб описати свій стан, він використовував міцніші слівця, але, як ми вже казали, віднедавна Брехло стежив за тим, що каже).
Ну, а якщо вже шукати десь місце, у якому безладу більше, ніж зірок на небі, то це якраз Охи – воно ніби навмисно створене для безладів. О, тут безлади плодилися кілька разів на сезон і розбігалися врізнобіч на своїх хирлявих ніжках! Охівці, поза всякими сумнівами, розумілися на безладах. Городяни були їхніми поціновувачами і колекціонерами – і цим доводили часом Сигізмунда до білого калін... словом, доводили – і крапка!
На щастя, у цьому "гнізді розпусти", у цьому "прихистку пороку" для Брехла знайшлися тепла місцинка і підходяща робота. Він став Головним Порядником і міг тепер на законних підставах викорінювати, забороняти і насаджувати порядок стрункими шеренгами, під лінієчку.
Він постарався на славу і домігся певних успіхів. Єдине, чого боявся Сигізмунд, – це своїх колишніх земляків. Вірніше, землян. Чому – він і сам не розумів сповна; просто боявся та й по тому. І через те, що мав певні повноваження, по можливості рятувався від небажаних туристів. Згодом усі туристи почали видаватися Сигізмунду небажаними, і він, щоб підстрахуватися, всіх їх намагався вигнати з Охів.
І от цей клятий товстопузий хлопчисько таки проліз до Міста!
Від неприємних думок голова в Брехла заболіла ще дужче і ще більше розпухла. Він навіть не зміг пропхатися крізь випиляне у дверному отворі коло!
Довелося вдатися до старого випробованого засобу, який завжди допомагав у таких випадках. Сигізмунд дістав лапу і висмикнув зі стінки кілька цвяхів. Та, мабуть, перестарався, бо вона ледь не завалилася, і Сигізмундові довелося терміново вбивати цвяхи назад.