– Але щойно містер Ямс сказав...
– Правильно, Сигізмунде. Просто Шварцик невірно висловився. Будинок нікого не пускав до себе. До сьогоднішнього дня. А сьогодні він визнав за господаря того хлопчика, за яким... якого ти шукаєш.
– Добре. Якщо ти знаєш це, виходить, тобі відомо, де знаходиться цей будинок.
– Звичайно, знаю. У нас це називається "по той бік стінки". Мається на увазі стінка, на якій Король-Маляр колись намалював Охи. Ти б сказав інакше: "в другому вимірі". Та слова словами, а означає це, що Будинок там, де тобі його не знайти.
– Послухай, невже я схожий на дурня? – підвівся Сигізмунд і відразу повернувся до Шварцика, який вже зібрався щось ляпнути: – Це питання риторичне, тобто, воно не потребує відповіді. Я маю на увазі,, що Будинок якось же підібрав хлопчика, розумієте?
– Просто він часом навідується до Охів. А іноді буває в інших місцях, – пояснив великий детектив.
– Гаразд. Гаразд, Колреше, просто скажи мені, де знайти хлопчика. Та тільки насправді знайти. Не варто говорити про "за стінкою" і все таке, домовилися?
– Домовилися, – кивнув Ямс. – Коли це буде можливо, я повідомлю тобі. А тепер, друзі, якщо всі справи вирішено, чи не випити нам чаю? А я із задоволенням зіграю для вас на своєму барабані. Просто зараз і почну.
– Треба було відмовитися, – зітхнув Шварцик.
– ЩО?! – прокричав крізь гуркіт Сигізмунд.
Після безладдя він найбільше в житті не любив барабанну музику у виконанні великого детектива.
Розділ дев’ятий,
у якому ще раз буде доведено, що тарганам на кухні робити нема чого
Спершу Фімка побачив вуса – величезні, довжелезні вуса, які виникли просто з повітря. Потім між ними завилася морда таргана, а тоді – й усі інші частини тарганячого тіла: тулуб, лапки і крила.
Крила були знатні: мутно-червоні, із золотавими прожилками. Такі ростуть на спині не лише для краси, ними точно користуються.
– Вони – це Ми, – сказав тарган. – А Ми – це я. Чеширський тарган.
– А чого "Ми"?
– Та манія в нього, – зареготав стіл. – Манія величі.
– Імператорської величі! – із гідністю зазначив тарган.
– А звуть тебе як? – дружньо запитав Фімка, придушуючи свої негідні тваринні інстинкти. Інстинкти волали про те, що варто негайно зняти кросівку і жбурнути у комаху.
– Мось.
– Як-як?!
– Мосем Нас звуть, – повторив чеширський тарган. – Це якщо коротенько. А повністю – Мось, Наша величність імператор усієї підплінтусної імперії разом з окраїнами та околицями.
– А "окраїни" і "околиці" – це хіба не одне і те ж?
– Саме тому – просто Мось, – відрубав тарган. – До з’ясування.
– Тим більше, що імперії-то у вас поки немає, – уїдливо зауважило Крісло. – Імператор є, а імперія – тю-тю. І піддані теж.
– А нема чого Двері малювати де попало! – верескливо заперечив Мось. – Теж Нам, Великим Капцем вас прибий, художники знайшлися! Ми ж думали – от вони, околиці, знайшлися нарешті, ріднесенькі. Ну і вирушили у розвідку, як годиться: імператор першим і в бій, і тікати. А Двері узяли й зачинилися. І що тепер, га?
– Що-що... – буркотливо гмикнув Стіл. – Бігаєш тут, лоскочешся, підлий. Ліжко позавчора до істерики довів, залоскотав, аж тут чутно було!
Чеширський тарган відвів очі, навіть вуса його опали:
– Це Ми від нудьги бігати починаємо.
– То ти теж біженець! – зметикував Фімка. – Слухай, а ти назад повернутися намагався?
– Він ще питає! Можна сказати, тільки тим і займаємося!
– Ну і?..
– Повернешся тут, аякже! Усі Двері зафарбовують, куди не тицьнись – назад в Охи потрапляєш. Короля треба шукати, от що! Він єдиний допоможе.
– А де шукати?
– За особливими Дверима, де ж іще. Тільки Двері спершу знайти треба і відчинити, а для цього потрібен ключ.
– Вірніше, Пензель! – подало голос Ліжко за стінкою. Виявляється, воно все прекрасно чуло, просто не хотіло втручатися.
– А Пензель де лежить? – запитав Фімка, спалахнувши надією.
– Якби Ми знали... – мовив чеширський тарган. – Якщо хтось і може підказати, де шукати Пензель, то це принцеси, а до палацу Нас не пускають.
– Ну чого ж ти мовчиш?! – обурився хлопчик. – Завтра сходимо до Меліси і запитаємо. ...Слухайте, а є у вас тут кухня? А то їсти страшенно хочеться... – додав він зніяковіло.
Виявилося, кухні тут не було, а була замість неї кімнатка, куди маленьким правогоном надходила порція права. Як пояснив Мось, кожен будинок в Охи, навіть безпритульний, забезпечувався такою порцією. Бо "безпритульний" зовсім не значить "незаселений". Та у цьому Фімка вже і сам переконався: хоча будинки часом залишалися без господарів, у них жили численні створіння, так чи інакше пов’язані з житлом. І їсти, і пити вони теж хотіли, а мракка, хоч і була смачною (і для кожного – смачною по-своєму), але іноді охівцям набридала, і їм хотілося чогось особливого. Наприклад, вакуумні летяги божеволіли, якщо кілька днів не отримували метеоритних уламків. А в місті найменше мріяли про те, щоб мати справу з божевільними вакуумними летягами!
Словом, мракка була основним, але не єдиним продуктом в Охах. І в безпритульному будинку, що дав прихисток Фімці, саме мракки і не виявилося, а з правогону вона виходила так собі, якась прісна.
– Ех, – зітхав Мось, – це ерзац, замінник, от що це! А справжня мракка – у неї і смак інший, такий, знаєш, букет запашний, неповторний – як у старого сиру, газет столітньої давності і... м-м-м... засохлого клею, – чеширський тарган аж вусиками по-особливому ворухнув від задоволення.
Фімка нагадав собі, що мракку кожен відчуває по-своєму, але це його заспокоїло мало. Тому хлопчик попросив Мося не готувати йому вечерю, а просто показати, як це робиться. Фімка був, звичайно, голодний, але не настільки, щоб погодитися на смажені на клеї газети або ще якусь вишукану тарганську страву.
Виявилося, усе дуже просто: потрібно зосередитися, подумки уявити собі те, що хочеш отримати, і відкрутити краник правогону. Й омріяна страва негайно стане реальністю.
Тут Фімка мимохіть згадав стару легенду про віслюка, який не міг обрати один з двох однакових оберемків сіна. Справді, що йому замовити, якщо можна отримати все? Ящик морозива? Чи, може, смажену курку? Або – торт, великий торт, з горіхами, з бананами, з родзинками і... ну, взагалі ТОРТ!