Вже спускаючись на дах, куля також помітила дивну компанію, яка рухалася однією з вуличок. Але добре роздивитися (або, якщо точніше, завважити) вона не встигла, оскільки хазяїн був зовсім близько. Куля опустилася на дах і сумирно завмерла. Задрімала.
Тим часом дивна компанія, яка складалася з Фімки, Лонгія-Л’Оккі і Невиконаної Обіцянки (і, зрозуміло, Мосей у Фімчиних кишенях), уже встигла добряче перехвилюватися, блукаючи нічними вуличками Охів. Як і в кожному місті, в Охах було два життя: денне і нічне. І нічне життя Охів дуже сильно відрізнялася від денного. Як уже було сказано, ночами у небі над містом літали на пилососах відьми, й іноді вакуумні летяги (самі, без пилососів). Але між будинками теж блукали всілякі-різні... городяни, якщо можна так висловитися. То промчить карета, запряжена величезними псами з палаючими очиськами, то прострибає на одній нозі лелека в блюзнірському ковпаці, а то прошкандибає чийсь надміру активний журнальний столик.
Чомусь Фімці здавалося, що з деякими нічними мешканцями Охів краще не зустрічатися. Тут узагалі все начебто розмежовано: одні живуть уночі, інші – вдень. І буцімто домовилися зайвий раз одне одному на очі не потрапляти. "А хто не сховався, я не винен", – пригадав він слова лічилочки.
Хоча, напевно, в минулому нічні мешканці, навіть якщо і заставали когось із денних, не надто суворо до них ставилися. Але то були звичайні часи, коли ще не пропав Горщичок, а мракковари без проблем здобували собі заДвірних сонячних зайчиків. А зараз усе змінилося, і нічні городяни, як і денні, були трохи... злостиві.
Тому Фімка, як і Лонгій-Л’Оккі, намагався триматися в тіні будинків і якнайменше шуміти. Тільки Невиконана Обіцянка великого детектива нехтувала всілякими умовностями і простувала, а вірніше, пливла над бруківкою, анітрохи не звертаючи уваги на нічних городян. Ті, збентежені такою зухвалою поведінкою, відповідали Обіцянці взаємністю.
– Наближаємося, – повідомив з кишені Мось. – От він, будинок.
Лонгій-Л’Оккі кивнув, підтверджуючи.
– А у вікнах світло горить, – сказав привид Гороб’янія. – Напевно, хазяїн будинку вже вдома.
– Та й Ми вже тут, – захихотів Мось. – Ну то що, як діятимемо?
– Дочекаємося, поки Брехло засне, – запропонував Фімка. – А потім дамо знак Мірмелеону, що ми тут.
– Світло згасло, – прошепотів Лонгій-Л’Оккі. Зараз він анітрохи не був схожий на могутнього чарівника: просто звичайна собі людина, тільки окуляри надто темні та надто великі. – Ходімо, я знаю, де в нього вікно, яке він залишає на ніч відчиненим, щоб кімнати провітрювати.
– А це правильно? – раптом засумнівався Фімка. Насправді він страшенно боявся, що їм доведеться зіштовхнутися з Сигізмундом, боявся більше, ніж невиконаного домашнього завдання з англійської, більше, ніж виклику в школу батьків, більше, ніж...
Словом, він волів би ще раз зустрітися з веласирапторами і танками (тільки цур – паперовими!), ніж лізти до будинку Брехла.
– Не зовсім правильно, – зітхнув Лонгій-Л’Оккі. – Але ми ж збираємося лише забрати назад мої окуляри – і нічого більше. Тому все-таки правильно.
Вони через вікно залізли до будинку Брехла. У кімнатах пахло льодяниками і фарбами.
– Десь тут... – почав був Лонгій-Л’Оккі.
Але договорити не встиг.
Бо з цієї миті події понеслися вперед зі швидкістю розлючених носорогів, переганяючи одна одну, а іноді навіть накладаючись одна на одну (чого пристойні носороги ніколи б собі не дозволили).
Отож, найближчим часом Фімка мусив пережити чергову порцію Страшенно Небезпечних Пригод.
Але він про це, певна річ, не знав.
Частина четверта.
Пензель – добре, а дощик – краще!
Розділ тридцятий,
у якому Пензель виймається, а Брехло прокидається
Отже, Лонгій-Л’Оккі почав говорити: "Десь тут..." – але цієї миті відчинилися двері й до них вийшов Мірмелеон, весь у піску, але задоволений. У в передній парі лапок він обережно ніс окуляри.
– Ось! – пошепки, але гордо повідомив він. – Здобув.
– А що Сигізмунд?
– Спить. Він прийшов весь скуйовджений, розхристаний, у пошарпаному одязі... й узагалі...
– Ну, в нього одяг і так не дуже цілий, – сказав Лонгій-Л’Оккі. – А де Пензель?
– Брехло спить, не випускаючи його з рук. Але якось дивно. Немов боїться втратити і водночас боїться його самого.
– Дозволь, – Лонгій-Л’Оккі взяв у Мірмелеона свої окуляри. У них переливалися фарбами води Озера Кольорової Музики. – Я мушу поглянути на Пензель.
– Але ж ви не збираєтесь... – здригнувся Фімка. Він уявив собі, що станеться, якщо Сигізмунд раптом прокинеться і побачить їх.
– Збираюся, – зізнався чарівник. Тепер, надягнувши чарівні окуляри, він виглядав солідніше. – Пензель не повинен бути в чиїх попало руках... – Лонгій-Л’Оккі зніяковіло похитав головою: – Він узагалі не повинен був датися Сигізмундові до рук. Тільки – Королю-Маляру або його найближчим родичам. От, принцесі, наприклад... Вірніше, виконуючій обов’язки принцеси. Або пані Бенбоу, вона все-таки мама принцеси, дружини Короля. Але не Брехлу. Та навіть якщо він за допомогою якогось чарівництва і зміг заволодіти Пензлем, до добра це не доведе.
– Це я помітив, – сказав Фімка.
– Ну от, бачиш.
– А як же тоді ви зможете взяти Пензель, якщо він нікому не дається до рук?
– Якщо Сигізмунд зміг, то і я вже щось придумаю. Тим більше, з моїми окулярами. – І Лонгій-Л’Оккі дбайливо погладив оправу. У ній вода з Озера негайно почала переливатися особливо яскравими і приємними барвами, немов відповідала на дотик. – Ходімо, – сказав чарівник. – У нас мало часу.
І вони ввійшли до спальні. Головний Порядник міста Охи спав на ліжку, згорнувшись клубочком і міцно стискаючи Пензель у витягнутих руках. Дійсно, ніби водночас боявся його самого, але й боявся його втратити.
Лонгій-Л’Оккі охнув.
– Він тільки наполовину справжній!
– Як це? – запитав Мось із кишені.
– А так! Тепер зрозуміло, чому він дозволив чужому взяти себе.
– А ще зрозуміло, чому намальовані Брехлом Двері виявилися тільки наполовину справжніми, – здогадався Мось. – Інакше б, Фімко, злопали нас ці ящірки хвостаті! Тільки б вуса та крила залишилися.
– У мене немає ні вусів, ні крил, – образився Фімка. – То що ж, виходить, нам тепер ніколи не вдасться викликати Короля-Маляра? Бо якщо Пензель справжній лише наполовину, виходить, і ті особливі Двері не відчиняться.