Трохи згодом Фімка сидів на подвір’ї кав’ярні і сумно дивився на мракковарів. На душі в нього було тоскно, і не тільки через недугу цих маленьких істот. Фімка сумував за домом – усер’йоз, як ніколи ще в житті ні за чим не сумував.
І чомусь найбільше було шкода акваріумних рибок, яких він так і не погодував.
– Додому хочеш? – здогадався Рету-Де-Мон. Хазяїн кав’ярні закінчив усі господарські справи і тепер, без свого фартуха, мав абсолютно буденний вигляд. – Не переживай, – сказав Рету-Де-Мон, – ми знайдемо вихід. Навіть багато виходів – в усі світи, чиї Двері зафарбував Сигізмунд.
– А раптом не вийде?
– А ми дуже постараємося, і тоді неодмінно вийде. Та що я тобі розповідаю – сам побачиш! А тепер йди-но спати. Вранці матимемо багато роботи.
Зранку, снідаючи несмачною мраккою, Фімка вислухав доповіді тарганів.
– Ситуація така, – звітував Мось. – Сигізмунд живе неподалік від цієї кав’ярні. Цвяхи в його будинку дуже смачні, Ми куштували...
– Не відволікайся, – нагадав Фімка.
– Так, вибач. Отже цвяхи в будинку смачні, а більше нічого у тому будинку доброго немає. Ну, і Пензель... Він його повсякчас носить з собою; навіть коли спить, обнімає, як дітлахи усіляких плюшевих ведмежат. Яка гидота! Цих плюшевих ведмежат зовсім неможливо їсти!..
– Моєю! – докірливо вимовив Фімка.
– Ох, знову відволікся, вибач. Так от, про Пензель. Брехло не залишає його ні на мить. Тому підмінити чи вкрасти так, щоб він не помітив, не вдасться. Доведеться здіснювати напад!
– Без цього ніяк не обійтися?
– Ну, хіба що ми обійдемося без самого Пензля.
– А може таке бути?
– Не знаю. Один із Нас учора був у палаці. Він запитав у Розалінди і Меліси про ті самі Двері, але вони нічого не знають. Може бути, Брехло зафарбував і їх. А може, вони просто дуже добре заховані. Мелісса сказала: певно, щоб відшукати Двері, потрібен чарівник. Справжній чарівник!
– По-моєму, в Охах кожен мешканець – чарівник.
Рету-Де-Мон зажурено похитав головою:
– Ти помиляєшся! Для тебе, напевно, всі ми виглядаємо трохи дивними, тобі здається, що ми здатні творити чудеса. Але ми – звичайні. І водночас кожен із нас – унікальний. Як і ти. Як і кожен з тих, хто живе у твоєму світі. Але, звичайно, ми не чарівники: не вивчаємо магію,, хоча іноді й користуємося нею. А це різні речі. Ти можеш користуватися тарілкою, але коли потрібно буде зробити кілька нових тарілок, ти тільки розведеш руками. Чи не так?
– Але невже в Охах немає жодного чарівника?! – засмучено вигукнув Фімка.
– Раніше їх було тут багато, та коли Сигізмунд почав зафарбовувати Двері, більшість із них повтікали. Залишився один-єдиний чарівник, але він – Порядник.
– І його звуть Лонгій-Л’Оккі, – додав Мось. – Тільки він зник, і ніхто не знає, де він тепер.
– Ну що ж, – підсумував Рету-Де-Мон, – доведеться, мабуть, нам, друзі, зазирнути на вогник до мого молодшого брата. Здається мені, він єдиний, хто може нам допомогти.
– Він чарівник? – із надією запитав Фімка.
– Ні, – відповів Рету-Де-Мон. – Він – детектив.
Розділ двадцять шостий,
у якому друзі знаходять Лонгія-Л’Оккі, але все ж не можуть відшукати чарівника
Так і вийшло, що під час описаної в двадцять четвертому розділі розмови у двері будинку Колреша Ямса постукали.
Великий детектив відчинив двері й радісно вигукнув, побачивши свого старшого брата, Рету-Де-Мона Ямса в компанії Фімки і Мосей:
– Очі б мої вас не бачили!
– Давненько ти до мене не забігав! – сказав він, коли гості зручно влаштувалися в кріслах. – Ну, розповідай, що трапилося.
– Може, спершу познайомиш нас зі своїм приятелем, який ховається в льосі? – запропонував Рету-Де-Мон.
– Упізнаю свого старшого брата! – засміявся Колреш. – Ти завжди був проникливим. Я ж казав, тобі слід було податися в детективи.
– Два детективи для такого міста, як Охи, – забагато. Хтось повинен годувати городян, правильно? Ну то що твій приятель, він так і ховатиметься?
Великий детектив підвівся з крісла і відкинув ляду:.
– Виходьте. Ви ж чули, від мого брата нічого не приховаєш.
У кімнату вибрався невисокий пан абсолютно непримітної зовнішності, якщо не зважати на темні окуляри, що майже повністю закривали його обличчя.
– Очі б мої вас не бачили! – привітався він з Ре-ту-Де-Моном і Фімкою (Мосей він не бачив, вони, як завжди, відсиджувалися в кишенях Фімчиної куртки). – Даруйте, що ховався, від вас у льосі. Зараз у мене такий період життя, коли хочеться побути на самоті. Так би мовити, переосмислити прожите і все таке. Ну, ви розумієте?
– Розумію, – погодився Рету-Де-Мон. – Але скажіть, чи довго ви маєте намір залишатися на самоті?
– А чому вас це цікавить, шановний?
– Та, бачите, Лонгію-Л’Оккі, ви тепер єдиний в Охах чарівник. І нам дуже потрібна ваша допомога.
– Заждіть, – втрутився отетерілий Фімка. – Я ж бачив цього Лонгія-Л’Оккі, він зовсім по-іншому виглядав. Він же височенний був, як три баскетболісти вкупі! Щось тут не так!
– Усе так, Фімо, – заспокоїв його Рету-Де-Мон. – Тепер з паном чарівником справді все так, еге ж?
– Ви надзвичайно проникливі, – посміхнувся крізь свої темні окуляри Лонгій-Л’Оккі. – І водночас ви помиляєтеся. Зі мною дійсно все так, я ніби загубив себе і довгий час не міг відшукати. І от нарешті знайшов. Але... я більше не чарівник.
– Як?!
– Більшою частиною своїх магічних властивостей я володів завдяки окулярам, наповненим водою з Озера Кольорової Музики. На жаль, окуляри в мене вкрали, і тепер я не здатен творити чари.
– Ну що ж, вкрадене можна знайти, – вирішив не здаватися Рету-Де-Мон. – Тим більше, що серед нас є великий детектив – мій брат.
– Для цього пан чарівник і прийшов сюди, – сказав Колреш Ямс. – І, звичайно, я знаю, де знаходяться його окуляри. Ви б отримали їх і раніше, якби не забудькуватість... одного пана. Боюся, тепер дістати їх буде не так легко.
– Де ж вони?
Колреш Ямс, як він це полюбляв, витримав театральну паузу і потім тихенько стукнув барабанною паличкою по своєму новому барабану.
– Вони в будинку Сигізмунда Брехла, – сказав великий детектив. – Точніше, у його ложці.
– У ложці?!
– Так-так, саме в ложці. У ложки Сигізмунда Брехла є подвійне дно, і там заховані окуляри.