– Так чим же я тобі допоможу, сиріточка! – схлипнула бабця. – Я б тобі, звичайно, Двері намалювала, але для цього потрібен Пензель. А Пензель давним-давно загубився.
– Бабусю, – втрутилася Меліса. – Ти пам’ятаєш, де ми знаходимося?
– Ну? – не розуміючи, глипнула на неї адміральша.
– У Долині Загублених Речей! Де ж ще шукати Пензель, як не тут? От я його і знайшла!
– Справді?!
– Дивись, – і Меліса простягнула адміральші Пензель.
Але чиясь чіпка і спритна рука перехопила його – і, звичайно ж, це була рука Сигізмунда Брехла, Головного Порядника міста Охи. Він зовсім не для того ховав цей Пензель (до речі, аж ніяк не в Долині) і наказував перефарбувати місто, щоб тепер навіжене дівчисько все зіпсувало.
– Пані, – сказав Сигізмунд, чарівно посміхаючись бабці, – пані, дозвольте я... Мені здається, я міг би... е-е-е... допомогти хлопчикові. Зараз ми миттю організуємо тобі Двері, малий, – тепер він посміхнувся Фімці, котрому ця посмішка і "малий" категорично не сподобалися. До того, ж Фімка впізнав Сигізмунда. І не сумнівався, що той упізнав його.
Але, здається, цей Порядник хотів Фімки позбутися. Якщо так, тоді, може, він справді намалює Двері, які ведуть на Землю?
А Сигізмунд аж пританцьовував від нетерпіння! І щосили вимахував Пензлем, приміряючись, де б намалювати Двері для Фімки. Нарешті він обрав для цього крило літака. Лонгій-Л’Оккі підсадив Брехла і Фімку туди, і Сигізмунд узявся до роботи. А Фімка поки прощався з Мелісою і Мірмелеоном.
Він хотів сказати їм, що ніколи не забуде два дні, проведені тут, в Охах, з такими друзями. І що в Мірмелеона життя обов’язково налагодиться. І що в Меліси насправді класна бабуся, дуже стильна і, головне, добра. І...
Але Сигізмунд уже ляснув Фімку по плечу, натякаючи, що Двері готові. Тоді Фімка махнув наостанок рукою своїм друзям і ступив у ці Двері.
По той бік на нього чекали вже знайомі гараж і паркан.
Так-сяк Фімка вибрався з-за гаража і пішов додому.
Пригоди закінчилися.
Частина третя.
Пензель у руках Сигізмунда!
Розділ двадцятий,
у якому Фімку охоплюють моторошні сумніви і підозри
– Фімко, ти чого так довго? – запитала мама з кімнати.
Фімка промовчав, обережно зачиняючи двері. Він не знав, що відповісти, бо не знав, як довго його не було. Ну, мабуть, не більше кількох годин, інакше б мама запитувала зовсім іншим тоном і не сиділа у кімнаті, а вже бігла до нього зі сльозами на очах, обніматися. Або з паском у руці, самі розумієте, для чого.
Хоча про пасок це Фімка так подумав, задля красного слівця. Батьки ніколи не били його, хоча, звичайно, часом карали (от нещодавно з Вітьком Жирмунським грали у давніх богатирів, так Фімка випадково розмолотив діжку з фікусом на третьому поверсі... ой, що було!..).
– Фімко, це ти чи не ти? Чого мовчиш?
– Так, мамо. Я. Вибач, ми з хлопцями гралися, ну і...
– Добре. Давай-но мий руки, а я поки нагрію тобі поїсти. Картоплю смажену будеш?
– Угу! – радісно відгукнувся Фімка зі своєї кімнати. Смажену картоплю він любив. До того ж, Фімка добряче зголоднів після пригод в Охах. Адже востаннє він їв, вважай, ще вранці, у своєму будинку, який раніше був безпритульним...
– Ой! – злякано прошепотів Фімка. Він пригадав дещо, про що зовсім забув з радості, коли повертався додому. Вірніше – про кого забув.
– Мось, – покликав він обережно, щоб мама в кухні не почула. – Мось, ви там?
Тиша. Ну, значить, усе в порядку. Видно, чеширські таргани самі тихенько втекли з його кишені. Фімка зняв куртку, повісив на вішалку в передпокої і зазирнув на кухню.
– Мамо, довго ще?
– Вже все готово. – Мама посміхнулася йому і скуйовдила волосся. Але він ухилився, наче в її руці була розлючена кобра.
– Мамо, у тебе рукав зайнявся!
Вона ковзнула по синові розсіяним поглядом, підійшла до крана і, набравши в чашку води, полила на рукав. А Фімка стояв і з жахом дивився на те, що залишилося від рукава. Це було схоже...
"Ні, – подумав він, заплющивши очі. – Тільки не це!"
Потім Фімка розплющив очі. І побачив те саме, що й раніше. Тканина маминої сукні обвуглилася, але не так, як зазвичай обгорає тканина. А так, як зазвичай згоряє папір.
На підлозі валявся лапатий попіл.
– Підмети тут, синку, а я поки перевдягнуся, – спокійно сказала мама. Це його мама, яка завжди страшенно боялася пожеж!
Або це – не його мама?..
Тоді хто?!
Фімка пригадав фільм "Термінатор-2" і похолов від жаху. Просто від однієї думки, що з його мамою – з його, з ЙОГО мамою! – могло трапитися щось таке!
Хтось перетворився на неї. А де ж вона сама? І що з його татом?!
Фімка примусив себе підійти до дверей маминої кімнати і тихенько покликати:
– Ма!.. А де тато?
– Він у майстерні, – відгукнулася вона. – Телефонував, обіцяв незабаром бути.
Тато у Фімки художник, його майстерня неподалік. Що робити? Бігти туди?
Або все ж спочатку подзвонити другові Вітькові й запитати, чи не помітив він чогось дивного? Раптом це вторгнення інопланетян?
Фімка взявся за віник і заходився підмітати жмути обгорілого паперу. І поки підмітав, поступово заспокоювався. "А може, мені просто здалося? Ну, вбрання зараз таке роблять. І все. А я вигадав якусь нісенітницю. Це ж тільки в книжках буває й у кіно. В житті все інакше".
Правда, у житті він не разу не стикався з чарівними Дверима, але це зовсім інша річ.
– Фімко, так ти їсти будеш? – нагадала йому мама. Вона вже перевдяглася в нову сукню. І аж ніяк не скидалася на інопланетянку.
Фімка відразу згадав, що страшенно зголоднів. Він вирішив, що все йому примарилося. Так, точно примарилося.
Але Вітькові він все-таки зателефонував, трішки пізніше, після картоплі.
– Ти що там бурмочеш? – не зрозумів той. – Які ще "дива"? Буселе, ти що, на сонце перегрівся?
– Чому відразу "перегрівся"? – образився Фімка. – Просто...
– А, зрозумів. Ти мене вирішив розіграти, так? Думаєш, куплюся?
– Та я серйозно! Слухай, ти зараз вільний?
– Та наче...
– Давай за десять хвилин у парку, біля "тризуба".
– Давай... – розгублено погодився Вітько.
"Тризубом" вони називали три дерева, що росли з однієї точки і так тісно переплелися віттям, що кращого місця для ігор у джунглі загалом і Тарзана зокрема не варто було і шукати. Зазвичай тут хтось був, але сьогодні ввечері, як на замовлення, нікого не виявилося. Навіть Вітька. Вітько, як завжди, спізнювався.