Ви здогадалися, чи не так? Фімка зупинив свій вибір саме на торті – він примружив очі і навіщось міцніше стиснув лівий кулак, уявив у всій красі і з подробицями цей тріумф кулінарної думки і відкрутив краник.
Зовні правогін нагадував звичайний кран, з яких на наших кухнях ллється вода, та замість раковини під ним стояла велика таця. З крана на тацю полилася уже знайома Фімці різнобарвна рідина, яка відразу ж перетворювалася на торт.
Ледве дочекавшись заповітного моменту, хлопчик тицьнув у цю смачну вежу ложкою і повільно, смакуючи кожен шматочок, узявся за ласощі.
Щоб негайно їх виплюнути!
– Ти чого? – здивувався Мось.
– Він же!., він же весь тхне сиром! – закричав Фімка. – Старим запліснявілим сиром.
– Ну вибач, – зітхнув чеширський тарган. – Просто Ми хотіли зробити тобі сюрприз і додумали до твоєї уяви дещо від себе.
Зрештою Фімка змушений був задовільнитися звичайними бутербродами – з ними Мось нічого б не створив, навіть якби захотів. Потім хлопчик вирушив спати, і уві сні бачив маму з татом, тому коли прокинувся, йому ще більше захотілося знайти Двері назад, на Землю.
Нашвидку перекусивши, він посадив Мося в кишеню і, сповнений рішучості, подався до палацу..
Частина друга.
У пошуках пензля з чеширським тарганом у кишені
Розділ десятий,
у якому Фімка потрапляє до палацу, слухає нитки і зустрічає Мелісу, яка насправді й не Меліса зовсім!
– Добре все-таки мати серед знайомих осіб царської крові, – замислено прошепотів Мось із кишені. – Якщо правильно поводитися, можна потім цим скористатися.
– Та я випадково познайомився з нею, – зніяковів Фімка. – І ні про що таке і не думав навіть. Просто біг вулицею і наштовхнувся на неї. А потім допоміг права качати, от вона і запросила...
– Ми про Нас, – холодним тоном уточнив тарган. – Хоча, звичайно, не заперечуємо, що певна користь від знайомства з іншими особами царської крові теж буває. От як, наприклад, у твоєму випадку.
– Слухай, а чому ти не зміг потрапити до палацу якимось іншим чином? Ти ж умієш прикидатися невидимим...
– Я не прикидаюся! – від хвилювання Мось навіть почав говорити про себе в однині. – Я справді буваю невидимим! Я ж таки з Чешира.
– А що це за місце таке? – зацікавився Фімка. – А то я читав про одного кота, твого земляка...
– О, Чешир, Чешир... – мрійливо зітхнув Мось. – Наша батьківщина, Наш дім. Знаєш, він міняється, завжди міняються. Ти ніколи не вгадаєш, куди потрапиш, виходячи за поріг.
"Ну, я б, напевно, довго такого не витримав", – подумав Фімка. Але промовчав – дуже вже цікаво розповідав Мось, а йти до палацу було ще далеченько.
– Саме тому чеширці, – продовжував тарган, – можуть ставати невидимими. Більше того, щоразу, потрапляючи в незнайоме місце, Ми проявляємося і з’являємося поступово. Бо куди б не пішли, завжди ми потрапляємо в місце незнайоме!
– А чому ж ти тоді не пробрався у палац... ну... ставши невидимим?
– А гідність?! – гонорово спитав Мось. – А поняття про імператорську честь?!
– Добре, вибач. Просто я думав, що ти хочеш потрапити додому і... Ну, я б, наприклад, у цьому випадку намагався щосили.
– Ми теж, – відрубав тарган. – Намагаємося.
На щастя (і дуже вчасно), Фімка побачив, що вони вже прийшли. Ще минулого разу його трохи здивував вигляд палацу, але тоді хлопчик був занадто схвильований тим, що трапилося з ним самим. А от тепер міг без особливого поспіху розглянути місце, де жила Меліса зі своєю сестрою і бабцею.
Те, що палац не був схожий на звичні Фімці палаци, не стало для нього несподіванкою. Зрештою, в Охах Фімка зустрів дуже мало речей, які називалися знайомими йому іменами і дійсно були на них схожі. Якщо чесно, йому навіть подобалося: це виглядало чудово, ніби ти потрапив у гру, затіяну цілим містом.
Палац теж грав у цю гру. Він був двоповерховим і нагадував старий дачний будиночок, який розрісся до неймовірних розмірів. Варта біля його воріт виглядала б, напевно, так само смішно і безглуздо, як академік за шкільною партою. Тому варти там і не було. І Фімка ніяк не міг зрозуміти, хто ж не пускав Мося у палац.
"Ну добре, – вирішив хлопчик, – може, просто він боявся йти сам. Вони, імператори, напевно, взагалі не звикли до самотності. От він і каже про себе у множині, "Ми" та "Ми", мабуть, саме через це".
Міркуючи про нелегку долю можновладців взагалі і Мося зокрема, Фімка штовхнув невелику хвіртку, які зазвичай бувають на дачних парканчиках, і увійшов на подвір’я тутешнього замка. Подвір’ям бігали самовари в пір’ї, скльовували щось із землі й час від часу пронизливо пищали, при цьому з-під їхніх кришок бив тоненький струмок пари.
– Ой, – сказав Мось із кишені. – Це ти ввійшов уже чи що?
– Увійшов, – підтвердив Фімка, зупиняючись й оглядаючись навсебіч. Він пам’ятав, що Меліса вчора забігла в якісь двері, та не міг згадати, у які саме. А найменше йому хотілося наштовхнутися замість Меліси на її бабцю.
– А це самовари бігають, у пір’ї такі, га? – не вгавав Мось.
– Угу.
– Ох...
– Це вони тебе не пускали?
Чеширський тарган багатозначно промовчав.
Тим часом пернаті самовари помітили Фімку і зібралися довкола нього. Вони здивовано попискували, погойдувалися на своїх металевих ніжках й подеколи намагалися дзьобнути кросівки хлопчика. Струмені пари, які вони випускали, боляче облекали Фімці ноги, навіть через штани.
– Гей, а ну припинить! – обурився той. Але самовари не послухалися, і тоді Фімка поспішив до найближчих дверей.
Усередині палац теж нагадував дачний будиночок-переросток: скрипучі дерев’яні сходи, переходи, галереї, комірки, напхані всіляким мотлохом... Уздовж стінок тяглися якісь різнобарвні нитки. Фімка випадково доторкнувся до однієї, і мелодійний жіночий голос просто в його голові вимовив: "До бібліотеки".
Фімка аж підскочив з несподіванки!
При цьому він зачепив за другу нитку, і та повідомила (знову просто у нього в голові), що веде до кімнати Розалінди. "Та це ж сестра Меліси!", – згадав Фімка.
Він вирішив, що краще вже завітає до Розалінди і запитає в неї, як знайти Мелісу, ніж плутатиме цими дивними коридорами. Він міцніше взявся за нитку і рушив уперед. Щоправда, вже за кілька хвилин у Фімки з’явилися деякі сумніви, але поки він боровся з ними.