Михайло несподівано вибухає реготом, від якого довго стримувався. Старий не вшановує його поглядом.
— Так, так! — галасує Тиберій.— Коли ви простий шофер, то не беріться судити мистецтво!.. Я про такого Явтуха десь читав!.. Це передова людина!
Старий сидить мовчки, погладжуючи вуса. Михайло кашляє від сміху, витирає сльози.
— Висміявся? А спитай тебе — чого?
— Я смішне згадав...
Тиберій рішуче відчиняє дверцята й сердито вилазить з машини. Хома мовчки простує за ним. Старий виглядає й каже:
— Можна сп’яніти від духу... Михайле, а що ото за манія мандрує? Бачиш? Чи не Палазя часом? Палазю, агов!!
Михайло миттю вискакує з машини, мчить назустріч жіночій постаті.
— Палазю!
Швидко він повертається назад. Поруч нього — молода дівчина в доброму костюмі, з парасолею й туфлями в руці, боса.
— Не Палазя,— придивляється старий,— оце так несподіванка! Здрастуй, дорога наша закордонниця! Вже повернулася з гостей? Читали, читали в газетах. Здорова? За нами не скучила?
— Ой, скучила, Явтуше Калениковичу! Щоночі колгосп снився. Драстуйте... Рідня, нерідня — всіх бачила у сні...
Дівчина ручкається зі старим, а Хома здивовано питає Михайла:
— Чому Явтух?
— А в нас Явтухів більше ніж треба,— відгукується, почувши запитання, старий,— повний район Явтухів, хай їм лиха година!..
— Не схотіла й пасажирського чекати,— щебече дівчина,— упросилася на товарний. їду, а з усіх боків пахощі летять, цвітуть степи, все вітається до мене...
— Познайомся, Фросино, з товаришами студентами... Це — Хома Брут, а ось цей Тиберій Горобець... Богослов Халява приїде пізніше...
— Що ви, що ви! — перебивають один одного юнаки.— Ніякі ми не Брут і не Горобець! Це жартома! Це з Гоголя прізвища!..
— Я й чую, що з Гоголя,— мило посміхається дівчина, подаючи хлопцям руку.
— Хома Брунько,— рекомендується названий Брут.
— Тимофій Грець,— галантно каже Тиберій.
Дівчина без перебільшення чудова. При місяці обличчя її видається трохи видовжене, бліде. Темні очі вбирають в себе людину без остачі. Хомі хочеться негайно ж виліпити портрет оцієї стрункої, чарівної, запаморочливої особи. Тимофій-Тиберій одразу ж уявляє архітектурний шедевр, де повинна жити ця красуня.
— Польща нас любить,— щебече Фросина,— як зачнуть ото мене випитувати, як я сім тисяч літрів молока надоюю! Скажу раціони, догляд, породу, розповім про порядок на фермі, доярок змалюю, а вони все не відпускають. Дивляться на нашу делегацію й не можуть надивитися. Тоді я почну про кожну мою корову доповідати—який характер та яка вона була телям, як лащиться до мене, мукає, щоб я підійшла погладити. Кажу, корови в нас пещені, влітку на повітрі стоять, взимку тепло у них і сухо, без протягів. Не люблять, кажу, рекордистки, щоб коло них хто сварився, галасував, нервував... А один польський дід та й каже: "Бач, і скотина ласкава, бо люди дружні. Колгоспні люди. А Америка хотіла б нас жовчею поїти, коли бачимо, що на світі існує мед..."
— Я хотів би зробити ваш скульптурний портрет,— із захватом пропонує Хома й розбиває дівчині настрій.
Фросина махає рукою, мовляв, обійдеться без портрета, й рушає йти далі.
— Стривай, доярко,— гукає старий,— ми підвеземо, як дорога протряхне!..
— Немає коли! Я й хвилини вже не всиджу. Мені здається, що останні метри перед домівкою я бігом побіжу!
— Пішов і я,— каже Михайло,— три кілометри пройду, а там Савка дасть мотоцикл, миттю буду на МТС... У мене серце не на місці...
Михайло підтюпцем доганяє Фросину, вони хутенько йдуть і зникають, вийшовши на схил. Повний місяць зависає над яром, здається, до нього можна докинути грудкою. Струмок води в рівчаку часом виблискує і вже не шумить. Старий Явтух іде в один бік, у другий, мацає дорогу. Студенти мовчки стоять, милуючись з зоряного неба, вдихають пахощі обмитої дощем землі.
— Я не шкодую,— признається нарешті Хома,— в колгоспі попрацюємо!
Тимофій-Тиберій не допитується, все й так зрозуміло, сам він такої ж думки.
— Агов! — чути здалеку Явтухів голос.— Куди чимчикуєш, козаче? Га? Не чую!..
Незабаром старий повертається до машини з хлопчиком років десяти. На хлопчикові піонерський шовковий галстук, охайна сорочка, картузик, полотняні штанці — все мокре, як хлющ.
— Ну, а як застудишся? Запалення легенів чи грип?
— Я ж не знав, дядьку Явтуше, що йтиме дощ...
— Ото й зле, що не знав! Скидай швиденько штанці й сорочку, а тим часом я дам щось сухе... Бач, який синій!.. Ось помилуйтеся,— каже старий до студентів, пораючи хлопця, надягаючи на нього свою спецівку,— товариш Остап Іскра власного персоною! Тікає з батьківського дому на край світу...
— Я не на край,— цокотить зубами Остап,— я до тітки...
— Залишив батька й мачуху, подався в світи!
— Мабуть, мачуха била? — питає співчутливо Хома.
— Овва, нехай би спробувала! Вона мене сама боїться!
— Нова постановка питання,— сміється Явтух,— чого ж ти тікаєш?
— Я, дядьку Явтуше,— солідно намагається відповідати Остап,— я вирішив, що такий батько мені ні до чого...
Студенти й Явтух регочуть, а хлопець, кутаючись у суху спецівку, викладає:
— Я й просив, і соромив, ніщо їх не бере! Виробляють сто трудоднів на рік, а я в школі горю за них від сорому... У всіх батьки — хто п’ятсот, хто шістсот, а хто й більше на рік, тільки у мене прорив... Тато кажуть, що їм більш не треба... А в тітки мені буде краще... Вона мене хіба ж так запрошувала!
— Ех ти, Остапе, Остапе! Хіба ж піонери так роблять? Тікаєш від труднощів? А хто ж їх боротиме за тебе? Треба перевиховувати батька! Візьміться удвох з мачухою...
— Еге! Вони в тата закохані, як маленькі! Самі роблять, а тато вилежуються... Кажуть, я на нього й сама зароблю, він на фронті вистраждав... А коли той фронт був?!
— Мовчи, мазій,— каже Явтух Каленикович,— бач, який пащекуватий! А там тато з мачухою хвилюються, шукають, попару не знайдуть, га?
Остап мовчить. Він натомився й настрашився, йому б тільки спати.
— Ну, гаразд, лягай у машині, спи. Поговоримо по дню...
Вклавши хлопця, старий випростується й каже до студентів, які мрійливо стоять, обнявшися, й от-от заспівають :
— Бач, який проспект об’явився. Неначе змовилися — ідуть та й ідуть... Завізно цеї ночі... І красиво як! Чисте мистецтво та й годі!