Творити все це — теорії, програми, химери кубізму й таке інше — означає робити на сьогодні щонайбільше. [308] З усіх постав, яких ми можемо прибрати, наймудріше скоритися вимогам часу. Чи ж не безглуздо й наївно вважати, що людські творіння подобатимуться за будь-яких часів? Діти вірять, що мають вибір серед безміру можливостей і можуть вибрати найкраще. У мріях вони бачать себе султанами, єпископами, імператорами. Точнісінько так сьогодні не бракує наївних людей, які хочуть бути "класиками", не менше. І для них, певне, замало просто наслідувати давні стилі. Куди ймовірніше, що вони прагнуть стати класиками в майбутньому, що, як на мене, вже занадто. "Хотіти" стати класиком — це все одно, що вирушити на Тридцятилітню війну.
І перше, й друге лиш пози, яких прибирають охочі прибирати пози. Це призводить до непорозуміння, бо факти — річ уперта. Сумніваюсь, що можна прибрати зручної пози, заплющуючи очі на весь драматизм сьогочасної ситуації, яка полягає в тому, що сучасного мистецтва просто немає, а велике мистецтво минулого стало вже історією.
Власне, те саме відбувається і в політиці. Традиційні інституції втратили чинність і не викликають поваги й ентузіазму. З іншого боку, не з'явилося жодного ідеалу нових інституцій, що заступили б віджилі.
Все це варте жалю, гризоти, смутку і т. д., але має одну перевагу — це реальність. Збагнути її — завдання, гідне письменника. Всі інші — похвальні, але без першого нічого не варті.
Втім, кажуть, що справжнє мистецтво не минає, що мистецтво довічне... Та кажуть, але...
II
Часом говорять про довічність витворів мистецтва. Якщо цим хочуть сказати, що процес їх творення і насолода від них включає в себе прагнення їх довічності, то годі щось завважити. Але річ у тім, що витвір мистецтва старіє і розкладається насамперед як естетична вартість, а не матеріальна реальність. Відбувається те саме, що з коханням. У кожному коханні є момент присягання в довічності. Але цей момент прагнення довічності минає; потрапивши в потік часу, кохання борсається мов потопельник, але поглинається минулим. Це і є минуле: висока хвиля, а потім — глибінь. [309]
Для китайців померти означає "зануритися в ріку". Теперішнє — це найтонший поверхневий шар. А глибінь — минуле, що складається з незліченних, нашарованих одне на одне, теперішніх. Стародавні греки розуміли вмирання як "відхід до всіх інших".
Якби суть мистецького твору, скажімо, картини, була лиш у зображеному на полотні, то він, можливо, став би довічним, хоча не можна бути певним у його матеріальній схоронності. Але річ у тім, що картина не обмежується рамцями. Ба, навіть з цілісного організму картини на полотні міститься тільки його найменша частина. Те саме можна сказати і про поезію.
На перший погляд годі збагнути, яким чином суттєві складники картини містяться за її межами. А втім, це саме так. Кожна картина — це сукупність умовностей і засновків, прийнятих посвяченими. Маляр не переносить на полотно все, що його спонукало до творення. Навпаки, він вибирає з себе найголовніше, тобто естетичні та космічні ідеї, уподобання і переконання, на чому й формується загалом індивідуальне картини. За допомогою пензля маляр утверджує саме те, що не є знаним для його сучасників. Усе інше він замовчує або принаймні не наголошує на цьому.
Точнісінько так ми не згадуємо в розмові зайвих подробиць, окрім тих, які позбавили б усякого сенсу мовлене нами. Ми виповідаємо лиш відносно нове, незвичне, міркуючи собі, що решту співрозмовник сам додумає.
Але ця умовність, ця система чинних для певної доби припущень з часом змінюється. Навіть в одному часовому вимірі життя трьох генерацій ця система припущень доволі-таки різниться. Старші люди перестають розуміти молодших, і навпаки. Найцікавіше те, що незбагненне для одних, для інших є найочевиднішим. Старому лібералові не збагнути, як молодь може жити без свободи, і він дивом дивується, що вона навіть не прагне обґрунтувати свою аліберальність. Молодь, своєю чергою, не розуміє скрайнього ентузіазму старших щодо ліберальних засад, яким вона теж спочуває й має за бажані, але не годна запалитися ними так само, як і, скажімо, Піфагоровою таблицею чи вакциною. Насправді ліберал є таким не тому, що спирається на ліберальні засади. Так само стоять справи і з антилібералом. Ніщо справді глибоке й очевидне не народжується [310] і не живе із засад. Узасаднюється лиш сумнівне, ймовірне, те, у що ми, власне, не віримо.
Що глибший і суттєвіший певний складник нашого переконання, то менше ми ним переймаємось і ледь його сприймаємо. Ми ним живемо, це основа всіх наших учинків та ідей. Саме тому він десь поза нами, мов та п'ядь землі, якою ми ступаємо і яку ми не годні бачити, а пейзажист не може перенести на полотно.
Існування цього духового ґрунту і підґрунтя витвору мистецтва являється нам у ту мить, коли ми розгублено завмираємо перед якоюсь картиною, не розуміючи її. Тридцять років тому таке сталося з полотнами Ель Греко. Вони здіймалися мов неприступні берегові скелі, до яких годі пристати. Між ними і глядачем пролягала немов прірва. Але, коли приходило усвідомлення, що десь поза ними живуть безгомінні, невисловлені, приховані припущення, закладені в основу творчості Ель Греко, картини нам відкривалися.
Але те, що в Ель Греко набуло скрайніх виявів (його творчість справді дещо химерна), відбувається з будь-яким твором минулого. Лиш той, хто не має рафінованої чутливості і здатності перейматися речами, вважає, що може без особливих зусиль зрозуміти витвір давноминулого. Нелегка праця історика, філолога полягає, властиво, в реконструюванні прихованої системи припущень і переконань, на яких засновані витвори інших часів.
Отже, не наші смаки спричиняються до поділу мистецтва на минуле й теперішнє. Ці два явища та емоції видаються на перший погляд тотожними, але при ближчому розгляді виявляються геть відмінними для кожного, для кого не всі кішки сірі. Насолода від давнього мистецтва не є безпосередньою, вона має щось від іронії; тобто між картиною і нами ми ставимо життя епохи і тогочасну людину. Ми немов перевтілюємось, вдаючи із себе когось іншого, хто і тішиться давньою красою. Ця двоїстість властива іронічному станові духу. Якщо ми продовжимо аналіз цієї археологічної насолоди, то виявимо, що смакуємо не сам твір, а життя, в якому він був створений і виразом якого він є. Тобто ми споглядаємо твір в його життьовій атмосфері. Візьмімо картину в примітивному стилі. Саме слово "примітивний" вказує на доброзичливу іронічність щодо душі автора, не такої складної, [311] як наша. Ми тішимося, смакуючи той простіший спосіб життя, позірно легший, ніж наше — таке широке, свавільне, що втягує нас у свій вир і неподільно владає нами. Подібна психологічна ситуація виникає, коли ми приглядаємось до дитини. Вона теж не належить теперішньому, дитина призначена майбутньому. Тим-то нам не вдається зайти з нею у безпосередній контакт, і ми несамохіть дитиніємо, кумедно наслідуючи її мову і лепетання.