ПІСНЯ ДРУГА
Пастушка, як злетить на землю свято красне,
Рубінів не кладе собі на чоло ясне,
Не сяє в золоті, в алмазах дорогих,
А в'є простий вінок із квітів польових.
Так і ідилія, щоб нас причарувати,
Красою скромною повинна нам сіяти.
Простота — ось її найприродніший стрій.
І гук бундючних слів не подобає їй.
Хай ніжністю вона вколисує нам душі,
Та громом не разить жадні спокою душі.
Коли ідилії береться віршомаз,
Він часом і гобой, і флейту кине враз,
Оддасться поривам нестримним і шаленим
І голосом сурми зненацька струни рве нам.
Пан, ужахнувшися, ховається в комиш
І німфи у глибінь пірнають чимскоріш.
Знов інший, на низьке понадившися слово,
Селянську пастушкам в уста вкладає мову.
Краси позбавлені, вульгарну взявши путь,
Тяжкі рядки його не плинуть, а повзуть:
Сказали б ви — Ронсар, сопілку взявши в руки,
Безтямно добува готичні з неї звуки
І мінить, злагоди ламаючи закон,
Лісідаса в П'єро, а Філіс в Туанон.
Між двох цих небезпек вузька тропа, поети!
У Теокріта ви й Вергілія знайдете
Пісні, що грації продиктували їм, —
Ідіть же щоразу за взором їх ясним.
Читайте вдень і вніч писання їхні доти,
Аж благородної не навчитесь простоти,
Де Флори цвіт ясний, Помони і садів,
На флейті молодих змагання пастушків,
Що гра любовна їх серед лугів з'єднала,
Де квітом став Нарцис і Дафна лавром стала, —
І зрозумієте, як відгомін лісів
У гідний консула завести можна спів.
Така в ідилії краса таїться й сила.
Сумна елегія, що коси розпустила,
В жалобнім одязі склонившись на труну,
У вищу, хоч, проте, помірну, б'є струну.
Вона закоханих відповіда страждання,
Погрози, ревнощі, надії, поривання, —
Та поетичного тут мало хисту нам:
Справдешнім треба тут горіти почуттям.
Ненавиджу співців, котрі холодній музі
Горіти, знай, велять у неправдивій тузі,
Вдають закоханих нещиро й мимохіть
І хочуть римами кохання замінить.
Усі в них пориви — слова порожні й марні.
Свій бран благословлять вони лише зугарні,
Страждання славити, вінки сплітати їм, —
І завжди з розумом розходитись ясним.
Колись Тібулові по-іншому співати
Велів пустун Амур, любові бог крилатий,
І, до Овідія злітавши з височин,
Науки милої учив інакше він.
Само в елегії лиш серце хай панує.
Такою ж силою, та й блиском, ще чарує
Нас ода, до небес ширяючи крильми,
З богами стаючи до мови, не з людьми.
Атлетам підійма бар'єр вона в Елладі,
Борця уславлює найкращого в громаді,
Ахіллу мужньому вінок лавровий в'є
І Шельду під ярмо Людовику дає.
Неначе та бджола, невтомна й працьовита,
На жизних берегах вона спиває квіти:
Малює бенкети, веселощі віта,
Іриди красної змальовує уста,
"Що ухиляються од смілого цілунку,
Щоб випити, проте, того п'янкого трунку".
Так ода міниться, бурхлива і гучна,
І пишним неладом скрашається вона.
Чужі поети їй, чий розум флегматичний
В ній запроваджує порядок дидактичний,
Що, славні подвиги віщаючи для нас,
Бояться сплутати подій чергу і час.
Сюжету скрізь вони додержуються свято:
Не можна взяти Доль, як Ліль іще не взято,
Як вірш їх, точності набравши в Мезере,
У бої впертому не повалив Куртре!
Дарами Аполлон окривдив їх скупими.
До речі, — на біду зохоченим до рими, —
Примхливий бог отой, навчаючи співців,
Сонет суворими законами обвів.
У двох катренах там одна пасує міра,
І рими дві лише давати має ліра,
А далі — шість рядків, щоб вивершить сонет,
Розкласти в дві строфи повинен вміть поет.
Сваволі жодної не можна тут дозволить:
Сонета той не дасть, хто в розмірі сваволить,
Бліді до виразних приточує слова
І двічі вислову однакого вжива.
Красу високу ми у формі цій найдемо:
Сонет довершений варт цілої поеми.
Та шкода й говорить про марних тих писак,
Що впоратись із ним не вміють аніяк.
Навряд, чи у Гомбо, Мальвіля і Менара
Їх серед тисячі найдеться добрих пара,
А решта — віршики такі, як у Пельтьє,
І на вагу Серсі їх людям продає.
Не легко строгої додержувати форми6
Там не дотягнеш ти, там вискочиш із норми.
От з епіграмою морока менша нам:
Незрідка в дотепі вся сила епіграм.
Цих гострих слів раніш не знали в нашім краї, —
Аж ось Італія нам блиск їх позичає.
І ласа до всього незвичного юрба
Фальшиві ті мерщій алмази загріба.
Зрадівши з успіху, вони набрали сили
І цілий наш Парнас, як повідь, затопили:
Спочатку мадригал співучий їм уліг,
А там уже й сонет устояти не міг,
В трагедію вони не знати як попали
Та й елегічний лад розбили й зіпсували.
Герой на сцені вже словами мусів грать,
Не міг закоханий без жартів і зітхать,
І стали пастушки, зрушаючи серця нам
Вірніші дотепам, аніж своїм коханим.
У слові кожному подвійний зміст постав.
У прозі звичай цей так само успіх мав,
На прикладках язик гострили адвокати,
Ба й проповідники їх стали уживати.
Аж розум очі нам ображений розкрив
І жарти у письмі поважнім засудив,
Од них позбавивши елегію та драму
І залишивши їх саму-но епіграму,
Де б слова влучного одточена стріла
Не тільки ловкістю, а й думкою цвіла.
Отак минуло те захоплення широке:
Одначе при дворі зостались линвоскоки,
Химерні блазники, смішні белькотуни:
Слів тривіальну гру обстоюють вони.
Як муза іноді всміхається лукаво,
Пошуткувати їх дамо ми повне право;
І з натяку тоді скористати не гріх,
Аби лиш нас самих не підняли на сміх,
І щоб не вийшов жарт вульгарний та без тями
Замісто зграбної й ясної епіграми.
У кожній формі є своя краса і зміст:
В рондо наївністю блищати має хист,
В баладі, де поет за давнім ладом стежить,
Незрідка цілий чар від рим дзвінких залежить,
Шляхетний у своїй простоті мадригал
Нам серця ніжного являє ніжний пал.
Не задля слів лихих — щоб виявити щиро,
Обрала істина за зброю злу сатиру.
Люцилій перший нам зразки її подав.
Він римлян огріхи в свічаді показав,
На дук повстаючи ім'ям чеснот високих
І кпивши з ледарів, загрузлих у пороках.
До глуму приєднав Горацій чистий сміх,
І жоден вітрогон втекти його не міг,
І ймення дурневе в рядках його лунало,
Аби лиш розміру у вірші не ламало.
Вмів Персій, хоч не раз тяжкий для читачів,
Думок багато дать, сказавши мало слів.
Учився Ювенал у риторів крикливих
І часом крайнощів доходив в інвективах.
Страшною правдою пече нам серце він,
А й неперейдених сягає верховин:
Прийшов з Капреї лист — і розбива сатира
Сеяна статую, олживого кумира;
Ганебно стеляться сенатори до ніг
Тирану гордому, що зневажає їх,
Чи оку видиться огидлива картина —
З брудним воротарем в обіймах Мессаліна, —
Усюди полум'ям горить його язик.
Реньє, цих мудреців кебетний ученик,
Один з-посереднас їм у сліди ступає
Та давній стиль новим одінням прикрашає.
Біда лише, що він із віршів не прогнав
Тих місць відгомону, де часто сам бував,
І вислови його, різкі й не раз цинічні,
Сором'язним ушам немилі і незвичні.
Одвертість давньому латинцеві пробач,
Але французький звик до чемності читач
І непристойного не подарує слова,
Як на йому нема належного покрова.
Чистоту я люблю в сатирі голосній,
А безсоромності не подарую в ній.
Любивши дотепи лукаві й легкокрилі,
Сатиру переніс француз у водевілі.
Нескромна приспівка, та мила і проста,
Дедалі ширшає і з уст іде в уста.
Французьких вольнощів дитя ясне й лукаве,
Родився водевіль для сміху й для забави.
Той тільки гострої догани буде варт,
Хто з ім'я божого блюзнірський робить жарт.
Удавшись в атеїзм, не будеш у пошані
І дні свої скінчиш на гревському майдані.
Без хисту й пісеньки не втнете доладу.
Та часом, од вина сп'янівши на біду,
У дикім пориві складає той куплети,
Хто пнеться, як Ліньєр, даремно між поети.
Нехай далося вам зліпити кілька рим, —
Не вірте гордощам дочасним і сліпим.
Так автор співанки з легким, немудрим змістом,
Сп'янілий з успіху, зове себе артистом,
Сонет віршуючи, він ночі не доспить,
Імпровізації складає кожну мить;
І диво, як такий писака випадковий,
До друку даючи свій мотлох паперовий,
Портрета там чомусь не прикладе свого,
Де лаврами Нантей увінчує його.