Ця сварка не йшла йому з голови, і в гірких роздумах він піднявся на ОлдІнгтонський пагорб, довго там сидів, поки його хтозна-чому зморив сон.
Прокинувся Скелмерсдейл серед навдивовиж м’якої трави — він зроду такої не бачив, — у затінку під густими деревами, крони яких геть закривали небо. У чарівній країні неба, мабуть, узагалі ніколи не видно. За весь час, поки він там був, йому тільки один раз і випало побачити зірки, — тієї ночі, коли феї танцювали. І, мені здається, це було навряд чи в самій чарівній країні — скоріше всього феї водили хороводи в порослій комишем та рогозом низині, неподалік від Смізької залізничної колії.
Однак під тими деревами було ясно, серед листя і в траві поблискували численні світлячки, дрібні й дуже яскраві. Містер Скелмерсдейл перетворився в зовсім крихітного чоловічка — це було перше, що він усвідомив, а потім він побачив довкола цілу юрбу створінь, ще менших від себе. Скелмерсдейл чомусь зовсім не здивувався й не злякавсь, а тільки вмостився зручніше в траві й протер очі. А круг нього юрмилися веселі ельфи: він заснув у їхніх володіннях, і вони перенесли його до чарівної країни.
Я так і не допитався в Скелмерсдейла, які ж ті ельфи на вигляд. Мова в нього бліда, невиразна, він зовсім не спостережливий і майже не запам’ятав подробиць. Одягнені вони були нібито в щось дуже легеньке й гарне, але то був не шовк, не вовна, не листя й не пелюстки квітів. Ельфи стояли навколо нього й чекали, поки він прокинеться зовсім, а прогалиною, немов алеєю, осяяною світлячками, до нього йшла з зіркою на чолі Королева фей, головна героїня його спогадів і розповідей. Дещо про неї розпитати мені все ж таки пощастило. На ній було прозоре зелене одіння, тонку талію охоплював широкий сріблястий пояс. Кучеряве, відкинуте з чола волосся було не скуйовджене, але місцями вибивалися неслухняні пасма; голову прикрашала невеличка корона з однією-однісінькою зіркою. З рукавів часом виглядали білі руки, а вгорі сукня, мабуть, була трохи відкрита, бо в своїх розповідях Скелмерсдейл згадував про те, яка гарна у феї шия і підборіддя. Білу шию обвивало коралове намисто, на грудях була коралово-червона квітка. Пухкенькі, як у дитини, щічки й підборіддя, очі карі, блискучий І ясний, щирий і ніжний погляд із-під рівних брів. З цих деталей видно, як глибоко закарбувався в його пам’ять образ тої дівчини. Він хотів іще щось висловити, але в нього нічого не вийшло. "Вона якось так ішла..." — проказав він кілька разів, і я уявив собі її рухи, що випромінювали стриману радість.
І з нею, з цим чарівним створінням, містер Скелмерсдейл, її бажаний гість і обранець, вирушив у найзаповітніші куточки тої країни. Фея зустріла його привітно й лагідно — повернула до нього своє осяйне личко й легенько потисла йому обома руками долоню. Адже десять років тому Скелмерсдейл був, видно, досить привабливий юнак. А потім фея, певно, взяла його за руку і повела прогалиною, що вся іскрилася світлячками.
Важко було зрозуміти, звичайно, із туманних і невиразних описів містера Скелмерсдейла, де він побував і що побачив. Бліді уривки спогадів тьмяно малюють нам незвичайні місцини й забави, лужки, де збиралося багато фей, "якісь мухомори, що від них лилося рожеве сяйво", дивовижні наїдки — він тільки й міг про них сказати: "От якби ви їх скуштували!", чарівні звуки ("немовби з музичної скриньки") — вони линули від трепетних квіток. Був там і широкий луг, де феї каталися верхи і їздили одна з одною наперегони "на кузьках". Проте важко сказати, що мав на увазі містер Скелмерсдейл під словом "кузьки" — може, якихось личинок, чи коників, чи дрібних жучків, які не даються в руки нам. В одному місці дзюркотів струмок і цвів величезний жовтець, там феї в спекотні дні разом купалися. Довкола серед мохів гралися, танцювали, пестили одне одного крихітні створіння. Нема сумніву в тому, що Скелмерсдейл припав королеві фей до серця, як нема сумніву й у тому, що юнак твердо поклав собі вистояти перед спокусою. І ось настав час, коли фея, сидячи з ним у затишній місцині на березі струмка ("там дуже пахло фіалками"), освідчилася йому в коханні.
— І коли вона підсіла ближче, така ніжна, славна, й узяла мене за руку, і тихо-тихо зашепотіла до мене, я, знаєте, таки мало не втратив розум.
Схоже на те, що містер Скелмерсдейл, на жаль, надто довго "не втрачав розуму". Вони сиділи на березі струмка, пахли фіалки, прекрасна фея була поруч, але містер Скелмерсдейл розумів, "звідки вітер віє", як він висловився, і тому делікатно натякнув, що має наречену.
А перед цим фея казала йому, що ніжно його кохає, що він миліший їй за всіх юнаків там, на землі, і вона виконає будь-яке його бажання, навіть найзаповітніше.
І містер Скелмерсдейл — він, певно, уперто відводив погляд від її губенят, які промовляли ці слова, — відповів, що хотів би мати сякий-такий капітал, бо хоче, мовляв, відкрити власну крамничку. Я ніби бачу трохи здивований вираз її карих очей, що про них Скелмерсдейл стільки мені розповідав. Але фея, мабуть, усе збагнула й заходилася детально розпитувати, яка ж у нього буде крамниця, і весь час "отако всміхалася". Тож йому й довелося розповісти все про Міллі та їхні заручини.
— Геть усе? — перепитав я.
— Все, — відповів містер Скелмерсдейл. — І хто така, і де живе, і все-все про неї. Так наче мене щось примусило розповідати правду.
— Ти матимеш усе, що схочеш, — сказала Королева фей. — Вважай, що твоє бажання виконано. І гроші в тебе будуть, як тільки схочеш. А тепер ти повинен мене поцілувати.
Містер Скелмерсдейл прикинувся, ніби не почув її останніх слів, і сказав, що вона дуже добра. І що він навіть не заслужив такої доброти. І...
Королева фей раптом присунулася до нього ближче й прошепотіла: "Поцілуй мене!"
— І я, дурень, послухався, — зітхнув містер Скелмерсдейл.
Поцілунок поцілунку різниця, і цей, мабуть, був зовсім не схожий на гучні вияви ніжності, які йому дарувала Міллі. У цьому поцілунку було щось чаклунське, і від тої хвилини все, безперечно, перемінилося. Принаймні про цю подію Скелмерсдейл розповідав найдетальніше, Я намагався уявити собі, як воно було насправді, відтворював у голові з плутанини натяків і жестів ту чарівну картину, але хіба я можу описати, яке м’яке світло просотувалося крізь крони дерев, яке все було прекрасне, дивовижне, як таємниче й бентежно мовчав казковий ліс! Королева фей знов і знов розпитувала його про Міллі: і яка вона, й чи дуже гарна, і таке інше. Здається, на запитання, чи вона вродлива, містер Скелмерсдейл відповів: "Нічогенька!" Потім — а може, то було іншим разом — Королева фей розповіла йому, що коли він спав при місяці, вона побачила його й покохала, і його перенесли до чарівної країни, і вона мріяла, не знаючи ще про Міллі, що, може, й він ЇЇ покохає. "Та коли вже ти не можеш мене покохати, — промовила вона, — то побудь зі мною хоч трохи, а тоді ти повинен повернутися до своєї Міллі". Так вона казала, а Скелмерсдейл уже був закоханий у неї, але ж хіба цей тугодум зійде зі свого шляху! Я уявляю, як він сидить у дивному заціпенінні серед небаченої краси й усе товче про свою Міллі, і про крамничку, яку хоче завести, і про те, що потрібні кінь та віз... І ці безглузді балачки тривали між ними з дня на день. Я ніби навіч бачу цю крихітну чарівницю, вона ні на крок не відходить від нього, все намагається його розважити, але вона надто безтурботна, щоб зрозуміти, як тяжко йому на душі, і надто закохана, щоб його відпустити. А він, усе ще в полоні земних клопотів, ні на мить із нею не розлучається й нічого довкола не помічає — такий захоплений своїм новим дивовижним почуттям. Важко, знаєте, просто неможливо розповісти словами про осяйну красу маленької феї, красу, що світилася в незграбній і плутаній розповіді бідолашного Скелмерсдейла. Мені принаймні вона сяяла чистим блиском крізь хащі неоковирних фраз, як світлячок у столоченій траві.