Я поспішив узяти Гревза на роботу до нашої фірми, і він справді блискуче прислужився нам. То на його пропозицію ми випустили нові марки коньяку "Марс", "Юпітер" і "Старий Сатурн", тепер добре відомі всім любителям добрих, міцних, витриманих коньяків. Гревз і досі лишається нашим консультантом.
13
ДАВНІ СТРАХІТТЯ ПОВЕРТАЮТЬСЯ
Ровена переконана, що я давно забув би про острів Ремпол, коли б не Гревз. Вона має за свій обов’язок якомога згладжувати з моєї пам’яті весь той комплекс спогадів і уявлень. Я згоден, що буденщина вельми успішно стирає всякі непотрібні й недоречні спогади; але такого ніяка буденщина неспроможна стерти. Правда, що мене дедалі тісніш обступають усілякі звички, всілякі щоденні справи й турботи нової фази мого життя, що скоро оберне мене на зовні вдоволеного життям пан-
ка середнього віку. Дружина, діти, наш гарненький домок у Чізлгерсті, робота в фірмі, необхідна мені, щоб підтримувати наш добробут, друзі й знайомі, читання й розваги — усе те павутиння щоденних потреб обплутує мене з головою й тримає мою свідомість у полоні майже цілий день. І все ж я відчуваю на своїй душі похмуру тінь урвища, а спогади і про юнгу, що кричав уночі на палубі "Золотого лева", і про мертвяків на бойовищі, і про мої рани та мій відчай ніяк не хочуть відступати пе-ред тим новим добробутом і спокоєм.
На лондонських вулицях мені частіше, ніж я признаю-* ся, шибає в ніс сморід мегатеріїв, і крізь тоненькі лаштунки повоєнного світу мені вчуваються кроки невблаганного й жорстокого капітана. Де мені забути острів Ремпол! Навпаки, часом я боюся, щоб цей, нормальний, світ не зник ізнову з моєї свідомості, і мені нелегко буває втриматись у ньому. Одного принаймні разу мені те вдалось лиш ціною превеликих зусиль.
Може, моїм товаришам по каліцтву й щастить забути війну та те потворне обличчя, що ним повернулось до них життя; я не годен забути нічого. Я навіть не певен, чи я хочу забути,— хоч би як палко того жадала Ровена. Коли б навіть який-небудь психіатр запропонував мені вигнати з моєї свідомості всі сліди цього систематичного маячіння, коли б він запевнив мене, що життя моє втратить оту двоїстість і світ стане для мене такий же реальний та несхитний, як він видається молоденькому звіряті, я б напевне не погодився. Я колись читав, ніби люди, що трохи не загинули в пустелі, або мандрівники, що спізнали страшні злигодні полярної зими, потім ціле життя відчувають нездоланний потяг до місця своїх страждань. Ті сильні, глибокі вражіння довіку панують над їхніми душами, і звичайне життя здається їм пісне й нудне. Таке сталося й зі мною. Отак вабить мене до себе й острів Ремпол, немовби справжнє моє місце, справжнє діло —там, а всі оці пута життєвих вигод та втіх тільки не пускають мене до головної мети. Я відчуваю, що й не повинен забувати острова Ремполу, що я маю ще поквитуватися з ним. А доти острів чекатиме на мене, і для того лиш я живу.
Щоправда, протягом кількох років я сумлінно силкувався допомагати психіатрам і відганяти від себе ті марення, витісняти їх із головного річища свого життя,
щоб вони врешті відмерли. В моєму коханні до Ровёни мені вбачалася можливість почати життя наново. Але тепер я розумію, що в світі нема неможливішої речі, ніж почати життя наново. Ми з нею обоє вірили в ту ману. Бо їй також є від чого втікати, хоч вона й не така свідома того, як я. Вона дуже ревниво ставиться до нашого нинішнього щастя, бо вважає, що за нього дорого заплачено. Хіба мало з нас обох того лиха, що я збувсь ноги? І коли мене знов обсідають похмурі думки, їй те видається справжньою невдячністю.
Отак острів Ремпол, мов тінь, стоїть між нами, не даючи досягти тої цілковитої відвертості й порозуміння, що їх ми так прагнемо. Для Ровени це просто лиха мана, що від неї вона покликана мене визволити. Вона не розуміє самої природи тої дивної влади острова Ремполу наді мною. І свою неспроможність прогнати ту ману сприймає як тяжку поразку. І тому ж таки з усіх моїх друзів одного Гревза вона вважає за свого ворога. її жвава інтуїція підказує їй: із ним я ділюся тим, що приховую від неї; і вона ніяк не може зрозуміти, що ті розмови з Грев-зом не загострюють мого стану, а, навпаки, дають мені полегкість. Він їй як сіль в оці, бо руйнує своєю присутністю створену нею картину нашого життя, викриваючи її штучність. Перед ним її навіть зраджує її звичайна гідність. її чемність у поводженні з ним надто видимо силувана. А позаочі вона навіть не приховує своєї не-, приязні до нього.
— Ти ж сам казав, що він тебе обшахрав і отруїв твоє життя розчаруванням,— доводить вона,— і все ж ти приятелюєш із ним, та ще й дав йому роботу.
— Яку він дуже добре виконує.
— Ще б пак він не старався! — відказує Ровена.—. Заподіявши тобі таку кривду.
Я не відповідаю, і вона провадить далі:
— Не розумію я чоловіків: де не слід, там вони аж надто принципові, а де б слід — там ви чомусь на диво поблажливі.
І тому я зміг самому лише Гревзові розповісти про ту душевну кризу, що її переживав під час усього довгого судового процесу Сакко і Ванцетті в штаті Массачусетс — суду, апеляцій, відрочень, усієї тяганини, перегляду справи і страти. Я не буду переповідати тут усієї тієї історії, бо її знає весь світ. Може, правда зовсім не
така, як уявлялося мені тоді; але ж я розповідаю про себе, про те, що діялося в моїй голові, а не в судовій палаті штату Массачусетсу. Разом із мільйонами інших людей я переконаний, що Сакко і Ванцетті потерпіли безневинно за злочин, якого не вчинили, що судили їх упереджено, за неправдивим звинуваченням, і що перегляд їхнього вироку став випробуванням моральних і духовних якостей усього американського суспільства. Коли я й помиляюся, то разом із такими людьми, як Франк-фуртер із Гарвардського університету або славетний юрист Томпсон, що якнайдетальніше вивчили цей неймовірно довгий і заплутаний судовий процес. І мене до краю вразила нечувана жорстокість, бездушність і мстивість, що її виявили до "радикалів", невдоволених світовим порядком, багаті та впливові люди по всьому світі. Мене не так хвилювали самі перипетії судової процедури, як те, що про них думали, казали й писали люди в усьому світі. Оце непокоїло мене дедалі більше й . більше. Все те не давало мені спати й ночами, в безсонній уяві розросталося в справжнє страхіття. Безглуздо, але що я міг удіяти?