Час від часу я припускався тяжкого порушення дисципліни: прибігав чимраніш на квартиру до Ровени, купався в ванні й перебиравсь у заборонене цивільне вбрання. Звісно, ходити так вулицями ми не зважувались, але Ровена брала таксі, й ми їхали до одного дуже затишного ресторанчика на Вілтон-стріт. Називався той ресторан "Рінальдо"; не знаю, чи існує він і досі. Вся та частина Лондона, по-моєму, геть перебудовується. Там ми займали окремий столик на двох у куточку, з лампою під червоним дашком, букетом квітів та всією шаблонною, але приємною ресторанною розкішшю, і там мені іноді щастило майже зовсім забути плац і муштру, а Ровені — війну.
Я таки діждався в Лондоні народження нашої дитини;
але за три дні по тому мені нашили на плече червону стрічечку. Це означало, що я їду на фронт. Пологи в Ро-вени були досить легкі, але вона дуже знесиліла, і я тільки на третій день зважився їй сказати, що від’їжджаю. Я сходив до Ферндайка й віддав усі необхідні розпорядження, щоб забезпечити її. Медична комісія визнала мене придатним до фронтової служби, і я одержав нове обмундирування. Ровена, що напівлежала в подушках, мужньо сприйняла новину й міцно стисла мою руку.
— Серденько,— сказав я,— ось побачиш, я вернуся.
— Та я знаю,— відказала вона,— але не можу не плакати, бо я така квола, коханий, і так тебе люблю...
Не годилося залишати її з малою дитиною в похмурому, туманному старому Пімліко, під загрозою німецьких нальотів; мені пощастило виклопотати собі відпустку, і я відвіз Ровену на село. Дружина мого родича Ромера підшукала їй помешкання недалеко від себе, біля Чол-фонта, в дуже гарній і здоровій місцевості. Сам Ромер служив тоді в Єгипті, а в місіс Ромер також була мала дитина; вони з моєю жінкою сприязнилися з першої зустрічі. Я був дуже радий, що вони житимуть у сусідстві.
Залізничний розклад був не дуже зручний для мене, і я повернувся до Лондона за півтори години до того, як мусив з’явитися в свою клітку. Мені раптом захотілося посидіти в нашому старому "Рінальдо"; я поїхав туди й тихенько пройшов у свій завсідний куток. За нашим столиком сидів і їв якийсь чоловік, та що ресторан був переповнений, я сів навпроти нього, вибачившись тим, що це, мовляв, моє постійне місце. Я ще ні разу не бував тут в уніформі, але господар упізнав мене, привітався приязно й ні слова не сказав про те, що я раптом став рядовим солдатом.
Я замовив такий самий обід, як ми завше їли тут із Ровеною. І аж тоді глянув на чоловіка навпроти мене, що вже наминав закуску.
7
НЕВЧАСНА ЗУСТРІЧ
Я впізнав його не відразу. Де це я бачив цю кремезну постать, оцю квадратову голову з рудуватим чубом, і чому вигляд його так дивно схвилював мене?
— Він був у мундирі морського офіцера, але не з рівними нашивками, як у кадрових моряків, а з хвилястими. Видно, служив на якомусь допоміжному судні.
І раптом мене всього струсонуло! Я враз забув і про Ровену. Ось вона, та нагода, що колись — як же ж давно те було! — видавалась мені головною метою життя. Саме в ту годину, що призначалася для найніжніших думок, на мене звалилась нагода помсти! Переді мною, на Ро-вениному стільці, сидів капітан "Золотого лева". У мене в голові неначе все закрутилось. І поки те не минуло, я не міг поворухнутись, не міг вимовити й слова.
Капітан немовби й не бачив мене. Всю його увагу поглинули редиска й маслини. Потім він узявся до картопляної салати.
Ну як мені з ним поквитатися?
Здивовано я відзначив, що мені зовсім не хочеться квитатися з ним. Я хотів думати про Ровену, а не про ту чортзна-колишню історію. Де він у дідька взявся тут із своєю гидкою пикою! Та й що я можу з ним зробити? Не можу ж я отак із доброго дива вбити його на оцьому стільці, де так недавно, заледве місяць тому, сиділа Ровена й любов до мене світилась у кожному погляді її карих очей! Але ж і не можна так ганебно зрадити своє минуле, пропустивши цю нагоду зовсім.
Мені принесли першу страву, суп, саме коли офіціант прибирав зі столу тарілочки від капітанової закуски. Я повільно налив собі в тарілку супу. А йому подали на перше якесь густе жирне вариво. Капітан добре знайомим мені рухом заткнув серветку за комір і взяв ложку веснянкуватою рукою. Мені раптом шибнула до голови одна думка. Цікаво, чи він чогось навчився відтоді, коли ми пливли на "Золотому леві"?
Ні! Він сьорбав суп так само гучно. Я взяв ложку й теж сьорбнув точнісінько як він. Мені ту мить майже в’явки привиділись за столом старший помічник і механік. Капітан поклав ложку і втупився в мене так самі-сінько, як тоді, багато років тому. Придивившись, він начебто почав мене впізнавати.
— Дивне місце для зустрічі,промовив я, насилу стримуючи недоречний сміх.
— З біса дивне,— погодився він.
‘ — Ви мене впізнаєте?
Він замислився. Видно, спогад був іще невиразний.
— Десь я вас, здається, зустрічав,— визнав він, пильно дивлячись на мене.
— Ще б пак! — сказав я, стукаючи пальцем по столі.— Ви ж мене хотіли відпровадити на той світ!
— А!..— вирвалось у нього. Він знову взяв ложку й зразу ж поклав її. По скатерці розпливлася пляма.— Так. Тепер я вас упізнав. Ну, не гадав я, що побачу вас іще.
— Он як! — озвавсь я.
— Ви ж той самий хлопчина, еге?
— Той, що ви його втопили,— відповів я якомога холодніше, суворіше й злостивіше.
Він скривив уста й похитав повільно головою:
— Е, ні. Я не вірю в привиди. Та ще й такі, що перекривляють старших. Але як же ви видобулись із тієї комірчини? Ви, певно, ще встигли сісти в другий човен, еге?
Я покрутив головою. Неначе слід було б сподіватися, що те його спантеличить, та де там!
— € такі типи,— сказав він,— що їх нізащо на світі не втопиш. Уже чого-чого, а цього мене війна навчила.
— Однак ви старалися з усієї сили...
— Та, знаєте, бувають такі антипатії,— промовив він, ніби виправдуючись. Тоді похмуро засміявся й знову взявся за ложку.— Господи боже! Як мені остогидло тоді ваше обличчя за столом! Та що там остогидло! Мене з душі вернуло від вас!
От я цього разу таки спантеличився.
А він крутнув ложкою: їжте, їжте, мовляв, не соромтесь, потім додав:
— Та цього разу вже якось витерплю,— і спокійнісінько доїв свій суп.