— Як наукова знахідка ви були трохи завеликий і заважкий для "Смітсона".
— Стривайте,—* перебив його я,— а коли ж це все було?
Він прикинув у голові дати.
— Майже п’ять років тому.
— Господи! — вжахнувся я, й Ровена співчутливо обняла мене.
Доктор Мінчіт провадив далі;
— Отже, сказати відверто, ви були не вельми зручною знахідкою. Начальник нашої експедиції припоручив вас мені, бо я з фаху лікар-психіатр, і я робив усе, що міг, аби якось пристосувати вас до наших умов. Треба вам пояснити, що я їздив у експедицію як етнолог. У мене були деякі неприємності перед тим, і я вирішив відпочити в експедиції. Начальник був мій знайомий...
Він знову замислився, видно обмірковуючи, що найважливіше розповісти мені.
— Та й морока ж була з вами... Човен, що забрав вас, спершу заїхав на часинку до річки на острові Рем-полі, і ото звідти він у вашій пам’яті. Ви маячили, кричали, що загубили свій світ, узивали нас кровожерними дикунами, розмальованими людожерами. Вас привезли на "Смітсон" і сказали мені або ж якось угамувати вас,
або замикати в каюті. Я з самого початку зацікавився вами як фахівець-психіатр. Я вирішив, що божевілля ваше не органічне, тканина мозку, його клітини у вас не ушкоджені. Просто щось вас тяжко вразило, перелякало. Звідси й ваш розумовий розлад. Боюся, що якби я їх послухався та замкнув вас у каюті, вас би те й справді доконало. Ви до нестями боялися сидіти під замком у каюті. Пам’ятаєте ви те?
Я спробував пригадати.
— Ні,— потім, подумавши, додав уже менш упевнено: — Ні, не пам’ятаю...
Якийсь невиразний спогад про те, як я силкувався видобутися з каюти, зринув у мене в голові. Але то, певно, було ще на "Золотому леві"...
— Доводилось мені вас утихомирювати,— вів далі Мінчіт.— Не можу сказати, щоб вас полюбили на судні. Ви ненавиділи весь рід людський, узивали нас зграєю брудних дикунів і... одно слово, не дуже з нами церемонилися. Вас були б ізсадили з яхти в першому ж порту, здали б до шпиталю, коли б не я; але я сказав, що ви не просто неспокійний суб’єкт, а єдина моя наукова знахідка, і це примусило всіх миритися з вашою присутністю. Отак ми й возили вас із собою, поки вернулись додому. Я вирішив ретельно дослідити вашу хворобу в клініці Фредеріка Квіна в Йонкерсі. В Європі ще й гадки не мають, як добре поставлено в нас психіатричні дослідження. У нас є зразки найрізноманітніших захворювань. Деякі труднощі вийшли в мене з імміграційними органами та з вашим лондонським опікуном, але мені пощастило все сяк-так уладнати, і відтоді ви перебували під моїм наглядом спершу в Йонкерсі, далі тут, у Нью-Йорку. Ваш опікун непоганий чоловік. Він попросив своїх знайомих відвідати вас тут і, переконавшися, що з вами поводяться добре, надав мені повну свободу дій і став платити за ваше утримання. Грошей вистачало, ви за цей час одержали якусь там спадщину і тепер людина досить заможна. Всі рахунки в мене зберігаються, можу вам показати. Аж на третій рік мені пощастило довести, що ви не небезпечний для оточення й собі не заподієте нічого; тоді вас випустили з клініки під мою відповідальність, і ви оселились у власному помешканні.
•— В оцьому?
— Ні, сюди ви перебрались, уже як спізналися з нею.
— Це моє помешкання,— шепнула Ровена.— Ти найняв його для мене й перебрався сюди зі свого.
Я замислився.
— Дуже добре... Але ж чому я нічого цього не пам’ятаю?
— Дещо ви пам’ятаєте, але в перекрученому вигляді. Ваша хвороба, як я весь час кажу,— типовий випадок так званого систематичного маячіння.
Він знову замовк, ніби чекаючи, що я попрошу його розповідати далі. За мить, зрозумівши те, я мовив:
— Ну, розказуйте...
Він зупинився переді мною, сховавши руки в кишені; ту мить він достоту нагадував університетського лектора.
— Бачте...— почав він, затнувся, ніби пом’яв щось у лівій жмені й знову почав:— Річ ось у чому.
Але я не хочу відтворювати тут його складне й заплутане пояснення. Нехай уже студенти слухають нудних лекторів, така їхня доля. А я пишу книжку для широкого читача. Коротше, Мінчітова теорія — чи пояснення, як хочете,— грунтувалась на думці, що наше сприймання зовнішнього світу ніколи не буває цілком точне й об’єктивне. Ми завше фільтруємо й, так би мовити, редагуємо наші відчуття, перше ніж пропустити їх до своєї свідомості. Навіть люди, не наділені ніякою уявою, живуть у світі ілюзій, несвідомо прикрашаючи дійсність і тим захищаючись від неї. Наш розум перебирає факти й намагається по змозі відкидати геть усе прикре чи образливе для нас. Ми редагуємо та ревізуємо далі навіть давні свої вражіння. Те, що ми пам’ятаємо про вчорашній день, зовсім не збігається з тим, що ми насправді вчора бачили чи навіть відчували. Спогади ті підретушовані, підчищені, підправлені за нашим смаком, так, щоб вони не тривожили нас і не вражали нашого самолюбства. А люди з багатою уявою чи ті, кого виховували, занадто пильно оберігаючи від життєвих випробувань, можуть — цілком неумисно — і зовсім перекручувати реальність, прикрашувати її, тлумачити упереджено, вбирати в фантастичні шати.
— Ось чому ви мене й зацікавили так,— ніби виправдуючись, пояснив він і підступив до мене ближче.— Ви надзвичайно цікавий пацієнт! — Він наче думав, що мені буде приємно те почути.
Потім ВІН спитав мене, ЧИ чув Я коли-небудь Про ВЩ падки роздвоєння свідомості, про те, що в мозку однієї людини іноді можуть уживатись дві різні системи асоціацій або й ще більше,— такі незалежні одна від одної, що здається, неначе дві зовсім різні людини мають спільну голову. Я потвердив, що чув про такі випадки. Та й хто в наші часи про них не чув! Отож, пояснив він, таке саме сталося й зі мною. Моє головне "я" було таке травмоване й зранене на самому початку життєвого шляху, що; так би мовити, сховалось під захист фантастичного уявлення, ніби брутальність і жорстокість, що так мене вразили, насправді існують тільки в одному далекому, відокремленому куточку земної кулі. Воно вперто чіплялось за думку, що той утрачений світ рожевих ілюзій усе ж існує як великий цивілізований світ, із якого я випав і до якого маю колись повернутися.
Поміркувавши над його словами, я попросив його переповісти все ще раз. Тоді досить стримано погодився з ним.