І щоразу Ардам-воїн гепав кулаком об стіл і вигукував:
— Відняти!
А Чіт, подумавши, відказував:
— Як я був іще молодий дурний хлопчак, ми пробували відняти. Багатьох убили, і Велика богиня щедро обдарувала нас. Наші дівчата стали розбещені й галасливі... Та однаково скоро все стало, як і перше.
— Погано ви їх били,— сказав Ардам.— Я тоді теж іще малий був.
. — У цивілізованому світі, звідки я прийшов...— почав я, і найбридкіший із трьох дідів аж застогнав. Я залишив Англію в супокійні часи, ще до Великої війни, і тому мені можна пробачити, що я змалював їм Європу як край непохитного миру, підтримуваного рівноправними угодами та переговорами. Я розповів їм про торговельні пакти та арбітражні угоди, про те, що в крайніх випадках ми звертаємось до Гаазького міжнародного трибуналу або скликаємо всеєвропейські конференції з того чи іншого питання. Існує, сказав я, всеєвропей-ська згода, що дуже скоро обійматиме весь світ.
— Увесь ваш світ,— кинув Чіт скептично.
— Великий світ.
— Світ, що його нема.
— Ні, є,— заперчив я.— О, коли б ви знали, як повільно прийшла наша Європа до миру й скільки крові це нам коштувало, ви б зрозуміли, що значить єднання! Коли б ви могли забути оту безглузду ворожнечу зі своїми братами з-над водоспаду!
— Братами? — з безмежною відразою в голосі протяг Ардам.
—*■ Ви могли б вийти з цієї ущелини, з цієї темної тісної тюрми нагору, на широкі сонячні простори! Ви могли б винищити мегатеріїв списами, дротиками, пастками!
— Аби вони нас перші не винищили! — пирхнув слинявий дід і почав бавитись кісточками з людської руки, розкладеними перед ним на столі.
— Можна було б постягати їхні смердючі туші на кручу та поспихати їх у море, а тоді нагорі орати землю, збирати врожай, будувати...
: — Багато ти наореш, коли доторкнешся до лінивця,— кинув дід із потатуйованими щоками.
— Там виросли б великі ліси; смачні овочі, гарні квіти! На всіх би вистачило, й усі були б щасливі!
— Присягаюсь стегнами Богині! — вигукнув Ардам.— Як він мені набрид, цей Священний Безумець! Може, хай він обідає окремо від нас?
— Нехай говорить! — заступився за мене Чіт.— То віщі слова.
— Догану б йому на голову! — буркнув найбридкі-ший дід.— Витрусили б тоді з неї всі ті віщі слова й обідали б собі без отих його проповідей.
— Що там віщого в тому белькотінні? — зневажливо спитав Ардам.
— Він звістує війну,— пояснив Чіт.
— Я звістую мир! — заперечив я.
— Однаково, то новий спосіб війни. Нехай балакає. Він сам не знає, що каже.
—— Ніякого нового способу війни нам не треба,— огризнувся Ардам.— Я на ситий живіт люблю поспати, і хай він западеться зі своїми віщими словами.
■ Не раз ми провадили отакі розмови за круглим столом у трапезні мудреців^ заживши "дарунків Друга". І ось ці розмови пригадалися мені, коли ми сиділи на кручі серед тої величі та підглядали своїх ворогів і суперників, неначе троє малих рудих мурах, що стежать здалеку за чужим мурашником, кублом мурах чорних. А< дивно; думав я, що Чіт, такий розумний, не бачить виходу з цієї безглуздої ворожнечі між двома жалюгідними купками людей. Ані проблиску не бачить! Чітів розум весь підвладний ідеї війни, так, як усі уявлення, за Кантом, підвладні категоріям простору й часу. Для нього війна була невід’ємною рисою людського життя,
інакше він не міг думати. Він не міг уявити собі людей таких сильних і мудрих, щоб вони перемогли в собі вікодавній войовничий запал.
Три дні витратили ми, розвідуючи найкращу, най-коротшу дорогу від своєї ущелини до селища ворогів, дорогу через той вапняковий кряж, захищену густими чагарями й більш-менш безпечну від мегатеріїв.
Розвідавши, що треба, ми знову спустились до своєї похмурої оселі.
— На мене зійшов віщий дух,— сказав Чіт, коли ми вступили на брудну вуличку поміж злиденними куренями.
7
КОХАННЯ НА ОСТРОВІ РЕМПОЛІ
Ми багато розмовляли про війну, але вона ще довго не починалась, і мені часом здавалося, що вона так і не почнеться. Я дедалі більше звикав до своєї щоденної ролі Священного Безумця ремпольських тубільців. Я нудьгував, я почувався нещасливим, часами мене страшенно мучило сумління, душа моя повставала проти тієї мерзотної їжі, що нею мене годували, й мене жахала думка, що задля підтримання тьмяного вогника мого життя весь час позбавляють життя інших людей. Та потроху невблаганні природні потреби — голод, сон, безліч інших дрібниць і турбот — завертали мене назад у звичну колію. Я по-своєму сприязнився з Чітом і віщував те, що він від мене хотів. Я переконував себе, що, теревенячи про широкі простори нагір’я, тим самим протестую проти того життя, яким живу.
В ті дні на мене часом находили химери, що їх мені важко й описати. Я вже оповідав, що скелі довкола ущелини видавались мені напівпрозорі. Так от, іноді мені здавалося, що не тільки скелі, а й ще багато речей довкола мене теж світяться. Коли я зводив очі на кам’яні стіни над головою, мені інколи ввижалось, наче в них чорніють якісь примарні вікна, наче на них проступають якісь малюнки й написи з вогненних літер, а за мить, глянувши знову на ті скелі, я бачив тільки беске'гтя, осяяне призахідним сонцем. Або ж я відчував, що ноги
мої ступають по брукові, чув скреготіння трамвайних коліс і дзеленчання дзвінків. А за мить виявлялося, що то під ноги мені попавсь уламок скелі, а над вухом за-дзижчав жук, перелітаючи з однієї купи риб’ячих тельбухів на другу, а ще десь віддалік дикун гатить каменюкою по старому цвяхові з "Золотого лева", згинаючи його на гачок до вудки.
Часом, коли я оповідав про бали, вечірки та подібні розваги в цивілізованому світі, мені починало здаватись, наче я сам присутній — або допіру був присутній — там. Або ж, коли я прокидався вранці, мене брав сумнів, чи справді я Священний Безумець у шкурі й черепі, а не зовсім інша людина. В такі хвилини мене посідала прикра туга за домівкою. Я волів відганяти ті сумніви, чіпко держався за той факт, що я досі перебуваю на острові Ремполі. "Це острів Ремпол,— переконував я себе.— Це острів Ремпол. Не тривожте мене, марні видіння!"
Спочатку дні мого рабства на острові Ремполі тягли-ся нескінченно довго, однак що більше я обвикав, утягувався в щоденні клопоти, то коротші вони ставали і врешті почали пролітати зовсім непомітно. Я вже не сподівався, що мене хтось визволить звідси, облишив надії своїми балачками про цивілізацію та поступ домогтися якихось змін у тупій рутині життя цих людей. І лиш коли в моїх вухах залунали войовничі крики дикунів, що провіщали мені злигодні та муки, в мені знову прокинулась енергія, жадоба діяльності. Доти моя головна турбота в житті була — опиратись невпинним намаганням Ардама та кощавого діда звести мене до рівня звичайного смертного, одруживши з котрою-небудь із дочок племені, щоб вона жила в моєму курені й весь час назирала за мною. В тому опорі мене підтримував Чіт. Йому було майже так само важливо, як і мені, оберігати престиж Священного Безумця.