Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

Сторінка 43 з 72

Герберт Джордж Уеллс

— Щоб запровадити в життя загальну доброзичливість,— мурмотів я собі під ніс,— та інші цінні якості — віру, надію, милосердя, ще не вимерлі на землі...

Зненацька гучне ревіння й тріск у чагарях розбудили мене з тих марень. Я схопивсь на рівні ноги, втупив очі в темні хащі й побачив у світлі місяця, що на мене суне велетенська туша. Невеличкі очиці, ловлячи в себе полум’я нашого вогнища, горіли, як дві жарини, в тій чорній рухливій брилі. Потвора наближалася, швидко стрибаючи. Не лишалось нічого іншого, як чкурнути в кущі. Я зразу ж кинувсь будити своїх товаришів. Хлопець, здається, не спав і схопився, скрикнувши, тільки-но я доторкнувся до нього. Він, либонь, давно вже помітив небезпеку, але з переляку розгубився й не знав, що робити. А коли я підштовхнув його, шмигнув у кущі, мов сполоханий щур. Я розтермосив Чіта:

— Тікай! Тікай! — і сам подав йому приклад, помчавши щодуху, куди очі світять.

На Чітове щастя, тварюка, видно, сунула просто на мене. Я перестрибнув струмок і помчав у той бік, де чагарі були трохи рідші, спотикаючись, підстрибуючи, дря-паючись об гілля та колючки. На своїй голій спині я відчув гарячий віддих потвори, що гналася за мною. Зрозумівши, що та стрибуча гора наздоганяє мене, я припустив швидше. Отоді я переконався, як швидко може рухатись мегатерій, охоплений руїнницькою жадобою. Здавалось, ніби якесь іще більше страховище підхоплювало ту гору м’яса й жбурляло її навздогін за

мною. Я біг, прислухаючись, як важко гупає об землю мегатерієва туша, і, пробігши ярдів двісті чи й більше, переконався, що ані на ярд не втік від свого переслідувача. Поки він напружувався до нового стрибка, я наче відривавсь від нього трохи, та за мить мегатерій знову гепався на землю зразу за мною.

Спершу я мчав наче очманілий зі страху. Тоді, по-стерігши, як виразно бачу я кущі й бур’яни поперед себе та як стрибає переді мною через корчі моя тінь, я збагнув, що місяць світить мені в спину і потвора добре бачить мене. Вже задля самого того краще було звернути вбік, а до того ж, подумав я, така важка брила не зможе розвернутися зразу. Тільки-но трапиться якесь прикриття, я зверну поза ним і побіжу проти світла. Та не встиг я оглянутись довкола, як земля запалась у мене під ногами, і я полетів униз.

Я зопалу наскочив на глибоку яругу, не помітивши її. Впавши на дно, я хвильку лежав приголомшений, бо сильно вдарився підборіддям об каменюку. За мить зоряне небо наді мною закрило якесь темне громадище. То падав згори мегатерій. Якби він упав просто на мене, був би мені кінець. Та, на щастя, він до мене не долетів, застрягши в вузькій розпадині. Він також опинився ніби в пастці.

"Стривай, я ж тебе перехитрю!" — подумав я й швиденько подерся з кам’янистого провалля нагору. Не знаю, чи потвора ще намагалась дістати мене, чи, скорше, просто борсалась, вибираючись із яруги.

Я відповз ярдів на двадцять, сховався в рятівну тінь і причаївся. Але й туди до мене долітав огидний сморід від потвори. Вона сопла, рохкала, гарчала. Я бачив і чув, як вона вилазить із яруги, й пильно стежив за кожним її рухом.

Мегатерій рохкав, пирхав, шкрябав пазурами по камінню. Видно, йому не сподобалось у ярузі, й він поспішав чимшвидше вибратись із неї на надійніший грунт. Вилізши нагору, він сів на задні лапи й почав крутити на всі боки своєю незграбною головою, видимо шукаючи мене. В місячному світлі переді мною бовваніла велетенська чорно-сіра туша, куди більша за слона.

Я намацав рукою каменюку й був уже хотів схопитись та жбурнути нею в свого ворога, але схаменувся. "Підожди",— сказав я сам собі.

І добре, що я того не зробив. Не бачачи мене, дурне створіння почало заспокоюватись. Воно перемогло мене, загнало в яму, отже, не осоромило себе. Ревнувши раз, удруге, мегатерій затих, неначе замислився, тоді важко припав до землі, проповз ярдів із півсотні, прислухався, знову звівсь на задні лапи, заревів, стрибнув кілька разів і посунув плазом геть. Час від часу він спинявся, зводився дибки, тоді сунув далі. Що відбувалося в тому мізерному мозкові — бо мегатеріїв мозок навряд чи більший за кролячий,— я не можу собі уявити. Може, потвора вже забула про мене. Шарудіння та сопіння помалу стихало вдалині й нарешті зовсім завмерло. Чути було тільки, як тихо шелестить листя на кущах.

Але я ще довго не важився вийти з затінку. Мої химерні мрії про перетворення церкви та всіх людських установ і перебудову всього цивілізованого світу геть розвіяла сувора дійсність.

б

ГІРСЬКЕ ПЛЕМ’Я

Перед світом похолоднішало, і я так змерз, що не пошкодував кількох дорогоцінних сірників та розпалив собі під навислою скелею багаттячко. Напившись погожої води зі струмка, що тік біля моїх ніг, я вкрився сухим мохом, що його здер цілим шаром зі скелі, й лежав скорчений, тремтячи з холоду, поки розвиднілось. Тоді нарешті зважився вернутись до нашого таборища. Йти мені довелось не більш як чверть милі, й дорогу знайти було легко по слідові мегатерія. Обидва мої товариші були вже на місці; сидячи навпочіпки, вони пекли коріння на ще не догаслому приску вчорашнього багаття, їм не довелось тікати так далеко, як мені. Наш горщик, на щастя, вцілів, і хлопець, нарвавши листя з уфи, варив у ньому щось на зразок чаю.

Чіт видимо зрадів, побачивши, що я живий і цілий.

— Йому пощастило втекти? — спитав він — звісно, маючи на увазі мене.

Я тільки кивнув головою й оскірився.

. Брудна потвора наступила на шкуру, що правила мені за священне вбрання, і мені довелось виполоскати її

в струмку. Потім ми з Чітом стали радитись, що нам зробити за день. Мій дослідницький запал, правду сказати, вже трохи вщух, але вертатись в ущелину мені Ще не хотілося. А Чіт, як я бачив, іще більше за мене хотів іти далі. Я вже потроху здогадувався, що цей хитроокий горбань погодився вирушити в розвідку на нагір’я не просто задля того, щоб задовольнити примху Священного Безумця; в нього була якась своя мета. Як завжди, я правив йому за ширму. Він хотів оглянути місцевість і назначити якісь стежки; а навіщо — я ще не міг збагнути.

На південь від нас здіймалася стіна сірих скель, неначе з вивітреного вапняку, зовсім голих і таких крутих, що навряд чи вони могли принадити мегатеріїв. Туди ми й попростували, пильно озираючись на всі боки. Ми натрапили дорогою на цілу череду з десятка потвор, що паслися на рівнині, й накинули чималий гак, обминаючи їх, бо потрапити поміж них було б надто небезпечно. Ми намагались іти поза вітром, щоб вони нас не занюшили.