Я можу тільки просто й правдиво змалювати все так, як я його бачив. Водночас усі ті події були для мене й цілковито реальні, й несумісні з реальністю. Лежачи в тій рибальській пірозі, зв’язаний, потовчений, під наглядом стерничого, що весь час гидко ворушив щелепою, і спостерігаючи гру м’язів на спинах веслярів переді мною, я не міг вірити, що все те мені сниться, і все ж я нездатен був собі уявити, що діється воно в тому самому світі, звідки я прибув, у тюму самісінькому світі, де стоїть Лондон. Невже то просто якийсь химерний закрутень у часі й просторі заніс мене на тому напівза-топленому судні кудись у інше століття чи на іншу планету? Чи, може, оця звивиста затока — то щось на взірець легендарного Стіксу, а ці веслярі відвозять душі людей, загиблих у житейському морі, на береги іншого світу?
Звідки може той, хто ніколи не вмирав, знати, що таке смерть?
Може, цей кошмар і є смерть?
СВЯЩЕННИЙ БЕЗУМЕЦЬ
Нібито вмерши один раз, я мав усі підстави сподіватися, що дуже скоро мені доведеться вмирати ще раз. Коли мене витягли з піроги, юрма на березі стовпилась навколо мене, виявляючи жадібну цікавість. Я не можу достоту змалювати, як дикуни мене оглядали. Я силкувався поводитись гідно, але вони нітрохи не зважали на мою поведінку.
Один дикун, видно, мав над рештою якусь владу. Коли йому обрид той галас, він відігнав смердючу юрму від мене, б’ючи та штурхаючи тих, хто його не слухався. Він був зморшкуватий, присадкуватий, горбатий; на голові мав щось ніби корону — високий циліндр, скручений із якогось велетенського висушеного листка. Голос у нього був гучний і владний, руки довжелезні, м’язисті, волохаті. Важенна спідня щелепа відвисала, величезний рот наче ніколи не закривався. Він, видимо, лаяв своїх дикунів за їхню жадобу. То він звелів, щоб мене вкинули в клітку. Я спробував порозумітися з ним на мигах, але він звернув на те не більше уваги, ніж різник на бекання вівці в своїй оборі.
Клітка та являла відкриту зверху загорожу з товстих жердин із такими величезними колючками, яких я зроду ще не бачив. Жердини були позв’язувані міцними ліанами. Загорожа мала ступнів десять завдовжки й завширшки. З меблів там була тільки лавка з такого самого твердого рудувато-чорного дерева, як і весла в пірозі. На вичовганій ногами землі видно було сліди бранців, що побували там до мене. Долі біля ла"ки стояла тиква з водою й лежало якесь борошнисте коріння. Мене залишили в тій клітці під охороною дикуна з довжелезним списом. Решта дикунів, чи принаймні молодші жінки та діти, все товпилися довкола, розглядаючи мене крізь просвітки в частоколі. Спершу вони перемовлялися та підштовхували одне одного ліктями, і найменший мій порух викликав вибухи реготу та вищання. Та незабаром вони стихли й мовчки дивилися крізь шпарини на мене. Частина порозходилася, але й лишилося ще багато, і з усіх боків я бачив вирячені очі та червоні пороззявлювані роти. Хоч куди я
повертався, скрізь зустрічав такий самий погляд застиглих блискучих очей. Рятуючись від тих поглядів, я сів на лаву й затулив обличчя руками.
В тій вузькій ущелині ніч упала швидко. Та й зі смерком ті роззявляки розійшлися не зразу. Я чув, як вони гурт за гуртом відходять, тупаючи й човгаючи ногами та перешіптуючись.
"Боже мій! — подумалось мені. — Як же мені тут зберегти життя!"
По тій думці я зрікся ще однієї зі своїх ілюзій. "Ми не можемо зберегти своє життя,— сказав я сам собі.— Що це за дурницю я верзу! Хіба це від нас залежить? Ми тільки переконуємо себе, ніби живемо з власної волі. Насправді ж нас якась сила штурляє із сьогоднішнього дня в завтрашній, не питаючи, хочемо ми туди чи ні. Отак буде й зі мною. Що ж спіткає мене завтра?"
Я силував себе думати про високі, поважні речі, бо ж то була, напевно, остання моя ніч на цьому світі. Але я був надто стомлений, щоб думати про високі й поважні речі. Я думав тільки про ті блискучі пильні очі та про зловісну жадобу, що світилася в них. Нарешті я заснув.
Ось поти я пам’ятаю все дуже виразно. Далі знову мою свідомість повиває туман.
Можливо, я почав марити, розмовляти сам із собою або співати. Може, я робив щось іще химерніше. Але цілком несвідомо я зробив для себе найкраще, що лишень міг.
Напружуючи пам’ять, я ніби крізь туман бачу велику тьмяно освітлену печеру, де височить дерев’яний бовван Великої богині. Я стою біля того боввана, і якісь лисі діди незрозумілими знаками силкуються црсь у мене випитати. Я, сам не знаючи чому, відповідаю теж якимись химерними знаками. Потім я лежу на сонці голий, зв’язаний, а жінки поливають мене гарячою водою та шкребуть з усієї сили моє тіло. Далі наді мною справляють якийсь страховинний обряд: мені підносять дві посудини — одну з молоком із горіха буга, другу з кров’ю. Від того, котру з них я виберу, залежить усе. Я сиджу, мов заглиблений у самоспоглядання Будда. Врешті вибираю кров. Юрма довкола радіє, всі всміхаються, і мене примушують випити ту кров. А вегетарі-
анське молоко погордливо виливають. Усією тією церемонією керує стариган у циліндричній короні.
І ось я вільно ходжу по селищі. Дітлахи вже звикли дивитись на мене шанобливо. Багато часу минуло, багато дечого запало в непам’ять. Я вже розумію майже все, що кажуть дикуни, й сам можу трохи говорити по-їхньо-му. На плечах у мене шорстка волохата шкура молодого лінивця; череп його вкриває мою голову, як шолом, а кігтисті лапи звисають спереду на груди. На острові Ремполі ще й досі збереглися велетенські земляні лінивці, і я вже бачив невелику черідку цих химерних страховиськ, що пасуться на нагір’ї над нашою долиною. Ця тварина кидає своїх малят напризволяще, вони гинуть, і дикуни здирають із них шкури.
В руці у мене патериця з темного твердого дерева, вся порізьблена непристойними зображеннями й оздоблена перламутром та акулячими зубами. Я думаю про те, яку сенсацію викликав би серед своїх оксфордських знайомих у цьому вбранні, й із тією думкою в моїй голові наче розкривається якесь віконце, до мене повертається пам’ять. Я був колись Арнольдом Блетсуорсі! Хто я тепер? Що з мене стало? Я священний безумець племені. Я наділений пророчим даром. Найкраще те, що, коли я здоровий і вгодований, плем’я процвітає; а коли я захворію, йому стане скрутно. Мені поставили курінь поміж куренів дикунської старшини і оздобили його людськими черепами та гомілками лінивців. Я ласую ніжним, схожим на свинину м’ясом, що мені приносять, і ніколи не питаю, з якого то звіра м’ясо. Але здебільшого моя пожива рослинна. Якраз тепер усе плем’я дуже занепокоєне тим, що я не хочу взяти собі жінку. А я не хочу брати собі жінку, поки вона не помиється, ал^ж у їхній мові зовсім нема слова, що означало б "митися". І навіть на мигах я ніяк не можу їм того витлумачити. Одну з пропонованих мені дівчат відвезли на човні в море й утопили, вважаючи, що виконують моє бажання.