Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

Сторінка 23 з 72

Герберт Джордж Уеллс

Та й що я, спитав я сам себе, можу дати їм? Хіба я так само не механічна лялька, не жива машкара? Мені ще треба було знайти людський дух не лише в довколишньому світі, а й у собі самому. От коли б, скажімо, всі ці милі люди зненацька загорілися приязню до мене, стали запрошувати поснідати з ними або піти куди-"

небудь прогулятися, почали розмовляти зі мною? Що я мав їм сказати? Як би я міг їх розважити, чим би міг їм прислужитися?

І ось весь екіпаж знову зібрався на "Золотому леві". Нас випхнуто назад у море — так у понеділок рано робітник повертається на свій завод чи шахтар до свого забою, бо не має більше куди піти, ані чого робити. Ми повернулись до нашої брязкучої в’язниці й попливли через величезну гавань до виходу в чисте море.

Того вечора вислів "брязкуча в’язниця" дуже пасував до "Золотого лева".

— Містере Мідборо,— наважився я сказати другому помічникові, що стояв якраз поруч мене.— Щось цей наш старий дзигар не так цокає.

—■ І ви! — здивувався він.— І ви те помітили!

— Що-небудь сталося в бурю? — допитувався я.—> Мені ще до Ріо вчувалося, ніби з машиною щось не те. Якісь перебої, але не такі помітні, як тепер.

Він підступив до мене впритул і процідив крізь зуби, дивлячись на побережні узгір’я:

— Наш старий упертий, як баран. Коли він сказав, що машина витримає до Буенос-Айреса, то нехай механік хоч розсядеться, він його не послухає.

— Він, видно, й машини не слухає,— сказав я.

Ми відвернулись від берега й стали прислухатися до нерівного стугону машини.

— Розвалюється на шматки. Кожен отакий грюк може її доконати. О, чуєте? Підшипники плавають у мастилі, але мастило — це ще не все! А механік сидить та книжки читає.

Я мовчав, чекаючи дальших звірень.

— Послали каблограму в Лондон,— додав другий помічник.— Капітан править своє, механік своє. Станемо на ремонт у Буенос-Айресі. Капітан так наполіг. Як постоїть на годині, то, звісно, дійдемо...

Містер Мідборо обвів обрій допитливим поглядом. Він, видно, не дуже вірив у годину.

— І є ж такі люди,— промовив він.— Весь час господа бога з себе корчить. Як він сказав, так має й бути. А коли виходить не по його, знову крик та лайка, знову в нього хтось винен. І ніщо його не навчить. Знову він бог і тільки й дивиться, на кому б свій священний гнів зігнати.

МЕХАНІКІВ РЕВОЛЬВЕР

Іще до нашого прибуття в Ріо я невиразно відчував, що в капітана якась незлагода з командою. Але моя меланхолія не дала мені звернути на те пильнішу увагу. А в Ріо зчинилася якась буча через платню та дисцип-ліну. Зверталися навіть у британське консульство: здійняли гвалт на вулиці, аж поліцай мусив утрутитись.

— Попокрутився наш старий,— сказав Радж до Мід-боро вже на пароплаві.— Зате, може, тепер нам легше буде.

Я не став допитуватися, про що йдеться, вирішивши, що то не моє діло.

Мідборо ще буркнув, що забагато "макаронників".

Я потім став придивлятися до команди й помітив двоє-троє нових облич, а декого не долічився. Гармонія зійшла в Ріо на берег і не повернулася.

Я поміркував трохи, чи не пов’язана з отим розрухом на баку й напруженість у кают-компанії. Мабуть, у капітана то була вже звичка — завжди воювати зі своїми матросами. Він, певно, вважав, що на те він і капітан, щоб зганяти оскому на матросах. Та й на кому ще він міг її зігнати? А може, на отаких торговельних пароплавах не з регулярних ліній завше точиться щось подібне до класової боротьби між баком та ютом, а класова боротьба не знає миру. Та лиш після Ріо мені відкрило-1 ся, на які страшні речі здатен цей чоловік, що об його похмуру мовчанку та колючі погляди розбивалися всі мої спроби зійтися з ним ближче.

Якось я пішов до механіка — повернути йому книжку "Кооперативні молочні ферми в Данії. З статистичними таблицями й діаграмами", що її механік рекомендував мені як "легку лектуру". Механік сидів і тримав у дебелій руці щойно вичищеного револьвера, а на койці поруч нього рівним рядочком лежали набої.

— Важкувата у вас цяцька,— зауважив я.

— Яка ж це цяцька,— відказав механік.

— Але ж навіщо вам його тут ладувати? За двісті миль від землі й від людей?

— Отож-бо й є,— сказав механік і неначе замислився — чи варто відкривати мені більше? І, певно, вирішив,

що не варто.— А ви всю книжку прочитали? спитав він за хвилину.— Щось не віриться. Ви тільки знімаєте вершечки з життя, юначе! Скачете через п’яте на десяте. У вас, я б сказав, розум метелика.— Він знову замовк і, бачачи, що я все не спускаю очей із куцого чорно-синього револьвера у нього в руці, пояснив: — Той ваш Оксфорд, по-моєму, пускає в світ самих тільки метеликів та одежну міль. Літають, пурхають та дірочки у всьому прогризають. А як до діла, то ні на що не здатні. Справжній інкубатор для комах отой ваш Оксфорд, і більш нічого.

— Я вашу книжку прочитав усю.

Він зневажливо гмукнув: брешеш, мовляв.

—■ Тепер я можу вам дати тільки "Функціональні розлади товстих кишок" Робінсона. От у ьас теж є товсті кишки, а чи будете ви її читати? Де там!

— А ви прочитали мої романи?

— Достоєвський пише непогано. Решта — мотлох. А в Достоєвського є дещо цікаве. Я обернув ціни, що трапляються в книжці, з карбованців та копійок на шилінги та пенси. Виходить, дещо в них удвічі дорожче, ніж у Лондоні, а дещо більш як уполовині дешевше.

Він заклав у барабан свого таємничого револьвера останній набій, клацнув задоволено курком, прислухався до нерівного стугону машини. Потім, ніби втікаючи від тривоги, повернувся до своєї шафки, повної старих книжок.

8

КРИК У ПІТЬМІ

Я не знаю, що сталося тієї ночі, й досі картаю себе за свою нерішучість. Треба було втрутитися! Я, здається, вже згадував, що мене дедалі дужче мучило безсоння і що я мав звичку вночі блукати по палубі. Але тієї ночі я прокинувся не сам, мене розбудив неначе постріл. Може, мені те лиш приснилося після того, як я побачив механікового револьвера? Або прив’язаний кінець линви ляснув. Та однаково мене пойняла якась тривога. Я сів на ліжку, посидів трохи, прислухаючись, тоді помацки вдягся й піднявся на палубу.

Пароплав перевальцем сунув уперед по розлогих, важких, наче нафтових хвилях, що розбивалися об борт, ледь помітно світячись. Небо було вкрите тонкими, розшарпаними хмарами, і крізь них, то тьмяніючи, то яснішаючи, просвічував блідий місяць. Я пройшов до баку. Спершу все було неначе спокійне. Високо на містку невиразно маячила в місячному світлі нерухома, мов статуя якогось божества, постать стерничого. На носі під розгойданим ліхтарем теж чорніла така сама непорушна постать вахтового. Потім мені здалося, наче в тіні під палубним вантажем, біля форлюків, щось ворушиться. Я скорше відчув, ніж побачив, кількох людей, що вовтузились, ніби борюкалися, там, і ще одного чи двох, що тихо стояли, мов на варті, в затінку біля входу до кубрика. Тоді раптом пролунав пронизливий зойк, і чийсь голос, голос молодої людини простогнав задихано: