Мати моя померла, коли мені було п’ять років, і мої вбогі спогади про неї безнадійно переплуталися зі спога-
дами про ураган, що спустошив острів. Ніби дві хмари споминів стикаються в моїй уяві й вибухають грізними картинами. Я пригадую, що бачив, як валяться дерева й будівлі, потім безліч мокрих червоних пелюсток у канаві, і в ці згадки химерно вплітаються чиїсь слова, що моя мати вмирає, потім — що вона вмерла. Здається, тоді я не стільки злякався, скільки здивувався.
Написавши кілька листів материним португальським родичам та її багатому дядькові в Алеппо й нічого від них не добившись, батько нарешті спромігся припоручи-ти мене одному молодому, недосвідченому пасторові, що повертався з Мадейри до Англії, щоб той відвіз мене в Челтнем до моєї тітки, міс Констанції Блетсуорсі, що таким побитом уперше дізналася про моє існування. Батько озброїв свого посланця документами, що не лишали жодних сумнівів щодо моєї особи. Я невиразно пам’ятаю, як сходив на борт пароплава в Фуншалі, але дальша подорож морем, на щастя, зовсім стерлася з моєї пам’яті. Виразніше пригадується мені тітчина вітальня в Челтнемі.
Міс Констанція Блетсуорсі була вельми поважна дама в білявій перуці чи то з білявими косами, укладеними достоту на манір перуки. Вона мала компаньйонку, дуже подібну до неї, але ще огряднішу, просто неймовірно огрядну жінку; її грандіозний бюст глибоко вразив мою дитячу уяву. Пам’ятаю, як вони сиділи в кріслах високо наді мною, а я примостився на подушечці біля каміна, їхня розмова з молодим пастором закарбувалася в моїй пам’яті, бо була досить важлива. Обидві дами видимо дотримувались тієї думки, що пастора спрямовано до Челтнема помилково і що йому слід не гаючись забрати мене та проїхати поїздом ще принаймні годину до господи мого дядька, парафіяльного священика в Гароу-Говарді.
Тітка кілька разів сказала, що вона зворушена братовим довір’ям, але стан здоров’я не дозволяє їй узяти мене до себе в дім. Удвох із компаньйонкою вони засипали молодого пастора такими подробицями про її недуги, які лишень йому годилося почути, і навіть, здається мені, не тільки такими. Видно, вони хотіли скараскатися мене за всяку ціну. А пастор, хоч сан зобов’язував його до співчутливості, видимо силкувався ухилитися від тих звірень, оскільки вони загрожували ускладнити доручену йому справу. Мій батько, мовляв, нічого не казав йому
про свого гароу-говардського брата, натомість прямо доручив йому відвезти мене до тітки Констанци, своєї старшої сестри й виховательки, що її він уважає за опору всієї родини. Пастор заявив, що не має права відійти від батькових настанов і що він уже виконав дане йому доручення, передавши мене до тітчиних рук; лишається тільки владнати питання про деякі дрібні подорожні витрати, що їх не передбачив мій батько.
Що ж до мене, то я тим часом терпляче сидів на своїй подушечці, вдаючи, ніби уважно розглядаю камін,— таких печей я на Мадейрі не бачив, — а сам пильно прислухався до їхньої розмови. Мені не дуже хотілося лишатись у тітки, зате не терпілося швидше розпрощатися з молодим пастором, отож я палко бажав йому успіху в його намаганні здихатись мене й зрадів з його перемоги.
Пастор був гладкий, білявий, кругловидий молодик із високим хрипкуватим тенорком, більше підхожим до проказування молитов, аніж до звичайної розмови. Побачивши мене вперше, він просто засипав мене ласкавими словами, а на кораблі спочатку навіть клав спати біля себе. Та моя нездатність гідно терпіти хитавицю, а також невміння щоразу вчасно попроситися "надвір" помалу зіпсували наші взаємини, що були склалися спершу так ідеально. Поки ми прибули до Саутгемптона, в нас розвинулась обопільна неприязнь, що її пом’якшувала тільки надія на близьку й тривалу розлуку.
Коротше кажучи, він хотів якнайшвидше спекатися мене...
І я лишився в тітки.
Челтнем виявився не дуже щасливим притулком для мене. П’ятирічний хлопчак — створіння непосидюще, не дуже розбірливе в своїх розвагах і часом небезпечне в своїх спробах познайомитися з цікавими, але ламкими речами, що їх так багато в довколишньому світі. Тітка моя була завзята колекціонерка челсійських статуеток і взагалі старої англійської порцеляни; вона любила ці химерні дрібнички, однак нездатна була зрозуміти мою не меншу пристрасть до них — пристрасть, що так часто мала трагічні наслідки для її скарбів. Не подобались їй і мої спроби погратися з двома розкоханими сивими перськими кицьками — окрасою її дому — та внести якесь пожвавлення в їхнє життя. Я ж не знав, що, коли хочеш
погратися з кицькою, не слід надто докучати їй, і що навіть твої найвлучніші штурхани дуже рідко тішать її так само, як тебе. Мої геройські подвиги в садку, де я воював із тітчиними жоржинами та айстрами, немовби то були ворожі лицарі чи полки вояків, теж нітрохи не захоплювали її.
Двоє літніх слуг та скоцюрблений садівник, що дбали про вигоди та гідність моєї тітки та її компаньйонки, поділяли думку своєї господині, що виховання дітей повинне мати виключно репресивний характер; отож я змушений був надалі поводитись якомога нечутніше. Пригадую, мені найняли молодого вчителя й доручили йому водити мене гуляти якомога довше й навчати мене якомога тихіше. Однак я зовсім забув його, пам’ятаю хіба, що на ньому вперше зроду побачив пристібні манжети. А Челтнем запав мені в пам’ять широкими, нескінченно довгими вулицями, шерегами блідо-сірих будинків під блідо-блакитним небом, курзалом, курортними кріслами на коліщатках та своєю безбарвністю й нудьгою, такими незвичними після Мадейри.
Ті місяці, що їх я прожив у Челтнемі — чи, може, то були тільки тижні, хоч у моїй пам’яті вони відбилися нескінченно довгими місяцями,— видаються мені наче якимсь безцарів’ям у порожнечі, що передувало початкові мого справжнього життя. А десь за межами мого поля зору тітка зі своєю компаньйонкою, напевне, докладали якнайревніших зусиль, щоб перенести мене кудись в інше оточення, бо на невиразному тлі моїх челт-немських споминів з’являлись і зникали ще невиразніші постаті — все Блетсуорсі, — розглядали мене без будь-якої прихильності чи ворожості і, видно, зразу ж вирішували не мати більш ніякого діла зі мною. їхні поради міс Констанції, по-моєму, зводилися до трьох основних: по-перше, що я — велике добро для моєї тітоньки, бо відвертатиму її думки від власної особи, — хоч вона видимо не хотіла, аби хтось відвертав її думки від власної особи, та й хто цього хоче? — по-друге, що мене слід відіслати назад до батька — однак це була неможлива річ, бо він переїхав із Мадейри до Родезії, не повідомивши точно своєї нової адреси, а наша імперська пошта не приймає маленьких хлопчиків, адресованих до запитання у віддалені країни; і, по-третє, що всю цю "справу", себто мене, треба. віддати на розсуд моєму дядькові, велебному