І в найнапруженіший момент, в найдраматичнішу хвилину на весь зал лунав татів голос:
— Та куди?! Куди ото лізете?! Правіше беріть!!
На тата шикали, він замовкав на кілька хвилин, потім знову лунав його страдницький голос:
— Та хто так воює?! Та він же вас, як мишву, передушить!..
Кінчалося завжди тим, що коли знову вмикалося світло й глядачі починали розходитись, Андрійко сидів, як пришитий: йому здавалось, що всі, виходячи, на них оглядаються.
Повертались додому. Тато вистрибував поруч і почував себе, мабуть, дуже незручно, бо весь час бурчав:
— Вояки!.. Кіношники!.. Не нюхали пороху, а теж мені — ставлять!.. Та якби ми отак воювали, то нас би й кури загребли!..
Андрійко, сердитий на тата, частіше відмовчувався, але іноді не витримував, вступав у суперечку. Казав, що то ж було на війні, а це в кіно, і вони краще знають, як його ставити. Тато наче тільки й чекав, поки син обізветься, хапав його за плече:
— Та ти поглянь!.. Поглянь ось сюди! — Креслив милицею звивисту лінію, продавлював ямки.— Ось їхні окопи, а ось — кулемет. Так що: прямо на кулемет треба лізти?.. Та він же викосить всіх!
— В кіно ж не викосив! — заперечував Андрійко.
— Так то ж у кіно! — вигукував тато. І при цьому так морщився, наче його мучили зуби.— Спробували б вони отак повоювати!..
Сердивсь уже й на сина, не розмовляв по кілька годин, а привозили новий кінофільм — усе починалося спочатку.
Та чим би не кінчались оті походеньки в кіно, завжди не забував попереджувати:
— Ти ж матері пі гу-гу! Бо нагорить і тобі, й мені!
— Що я, маленький! — відповідав Андрійко ображено.
І мати до татової смерті так і не дізналась про їхнє
обопільне захоплення.
Тато помер у квітні, в неповних сорок років. Дотягнув до весни, бо Андрійко якось підслухав, як батько сказав матері:
— Хоча б зимою не померти. В землі мерзлій яму довбати — людям зайва морока...
І ще жартував:
— Як ховатимете, то не забудь взути у валянок. Щоб нога не мерзла в могилі.
Вціліла татова нога весь час мерзла, навіть серед літа, в спеку найбільше, і він її часто парив у окропі.
Тато помер у п’ятдесят другому, а перед цим майже рік пролежав нерухомий у ліжку. Хотіли знову забрати в шпиталь, але мама, дізнавшись од знайомого лікаря, що тата вже ніщо не врятує, сказала, що хай лежить вдома: хоч доглянути буде кому. Підхоплювалась удосвіта, бо треба ж було в дев’ять уже бути на роботі, на весь день наварювала, будила Андрійка:
— Вставай, сипу, вже пізно! До школи запізнишся.
Стояла вже вдягнена і, поки він вилазив з постелі, наказувала:
— Снідатимете кашу, он у печі, та не забудь поставити татові воду, коли йтимеш до школи.— Тата весь час мучила жага.— І на обід не запізнюйся.
Тато вже лежав, уходжений, умитий,— світив ясними очима. Якось, коли вони вдвох поснідали і Андрійко став збирати посуд, попросив:
— Зачекай... Посидь коло мене...
— Я ж запізнюся до ніколи! — сказав Андрійко.
— Нічого... Разок запізнитися можна... А ти посидь коло мене...
І щось такс було в татовому голосі, в змученім обличчі його, що Андрійко вже й не пручався. Сів на ліжко, на самий краєчок, щоб не потривожити немічне татове тіло, приготувався слухати тата.
— Сядь ближче,— сказав тато.
Андрійко підсунувся — вперся в сухе татове коліно.
— От так... Тепер візьми мою руку...
Татова рука була холодна, як лід.
— Слухай, сину, сюди: я скоро помру...
Андрійко ворухнувся, щоб заперечити (був у тому віці, коли батьки здаються безсмертними), та щось завадило, скувало йому язик. Чи то батькові очі, як ніколи серйозні, чи незвично урочистий вираз лиця, наче тато вже побував за тією гранню, яку заборонено переступати живим і де починається одна з найбільших, нерозгаданих ще ніким таємниць.
— Мені не страшно, сипу, вмирати: пожив, скільки міг, нікому зла не заподіяв... Пас тільки жаль... Тож гляди, сину, слухайся матері, а виростеш, то бережи її й жалій. Такої матері не знайдеш більше у світі... Чуєш, сину?
Андрійко кивнув, сльози вже душили його.
— Ну й добре... Йди... А то й справді запізнишся...
Невдовзі після тієї розмови тато й помер. Діждавсь неділі, попросився:
— Винеси мене, Маню, надвір. Хоч на сонце гляну востаннє.
Мати підняла його, загорнутого в ковдру, понесла з темної хати під весняне буйне сонце, що не знало, на кого й пролити надлишок тепла. На денному світлі татове обличчя стало землисте, аж чорне, в широко розплющені очі падали й гасли сонячні промені. Від того очі були наче дві бездонні ями: моторошно западали під череп. Здавалося, всього світла не вистачить їх хоч трохи наповнити.
Не спускаючи тата з рук, мама сіла на призьбу. При-колихувала, наче дитину. Андрійкові раптом здалося, що мати от-от заспіва колискову, оту "ой люлі, люлі", яка лунала над ним ще в колисці, і таким щемом зайшлося його серце, таким болем незвіданим, що він одбіг за ріг хати, вчепився зубами в рукав, щоб не заплакати вголос...
Коли тата ховали, мати не тужила, не плакала: закам’яніле обличчя її не здригнулось навіть тоді, коли тата опускали в яму. Андрійко пізніше почув, як її за це судили жінки, називаючи безсердечною, і йому стало так образливо й боляче, що він не витримав і закричав до них із ненавистю:
— Моя мати не така!.. Не така!..
І захлинувся в сльозах...
"Ніхто з них не знав, як уміла моя мати всміхатись!" — думає Андрій, дивлячись на фото.
Люба вже не стоїть коло нього — вийшла в двір. Звідти доноситься дзвінкий її голос. Пронесла його крізь усі роки незмінним, і тому іноді здасться, що осі" вона зайде, така ж струнка й юна, як двадцять літ тому. Та марні надії: час працює невтомно, він сам уже став он яким дядьком і має двох майже дорослих дітей...
"Ніхто не знає, яка усмішка була в моєї матері..."
Може, тому, що мати рідко всміхалась, він і досі пам’я-та її усміх.
Виразно бачить її суворе обличчя, її строго стулені губи. Вона ніколи не кричала на нього, не лаяла, жодного разу не вдарила, хоч він і заробляв,— одного слова її, одного погляду було досить, щоб він одразу ж принишкнув: він не те що боявся матері — просто в голові його не вкладалось, як це можна її не послухатись.
Поверталася з роботи зморена — чорна.