І згодом вся вулиця знала про сутичку з лісником.
А потім новина докотилась і до тата:
— Що там із вами сталося в лісі?
Андрійко брехати не вмів, тому й розповів про все, як було.
Того ж дня, повернувшися з роботи, мати гнівно сказала:
— Я думала, що в мене росте мужчина. А ти — коров’яче бовтало!
І Андрійко не знав, куди діти очі.
Йому враз захотілось подивитися на матір. Побачити, якою вона була в його одинадцять років.
Пригадав, що десь має бути фото: вони сфотографувалися втрьох, і то було останнє фото з татом, який невдовзі помер.
Вперше подумав про батька: ніяк не міг собі уявити. Тому мусив обов’язково знайти оте фото.
Перерив усю шухляду, в якій тримав документи, попадались під руку довідки, напери, листи, фото, пожовклі од часу, а потрібного йому не було.
— В альбомі дивився? — спитала Люба.
Альбом! Як він міг забути про альбом?
Зняв із шафи товстий фоліант, перев’язаний нінурком од черевиків, поніс до столу.
— Дай я хоч пилюку зітру! — занепокоїлась дружина.
Не дав. Сам здмухнув, витер долонею, поклав на стіл. Розв’язав, одкрив палітурку. Люба припала до його плеча м’якою груддю, їй теж хотілося подивитись, і він її не проганяв.
Перед ним було ціле життя. Його сумні й радісні сплески, від народження й шлюбів до похоронів, вихоплені з часу обличчя, од яких уже не лишилося й сліду, риси, давно переорані важким плугом буття... Ось він іще зовсім малий... Ось іще молодий тато... Ось мати, зовсім немовлям... Дід і баба по матері, щойно пошлюблені... Тут не було реальної вікової різниці, тут батько міг бути молодшим од сина, а дочка — старша од матері... Схвильований, розчулений, поринувши з головою в минуле, він гортав цупкі сторінки, впізнаючи давно забуті обличчя...
І нарешті ось воно, фото, яке він шукав.
Він стоїть посередині, між батьком і матір’ю. Тато поклав на його плече руку, Андрій ураз пригадав, що тато хотів сфотографуватися з милицею, а мати була проти. Тоді тато відклав милицю й сперся на синове плече. В тата такий вираз обличчя, наче йому незручно за свою відрізану ногу, тому й випинав груди, щоб було краще видно медаль. Медаль оту, бойову свою нагороду, він приніс не па гімнастерку почеплену, а в ганчірочку загорнену: боявся загубити, чи що? Андрій у свій час не здогадався спитати, а тепер уже пізно...
Мати стояла неусміхпена й строга в своєму єдиному святковому платті... Андрій згадав, як вона нізащо не хотіла вдягатись у нього, вона й до того не наділа ні разу, те плаття так і висіло одиноке в шафі, хоч тато й сердився, адже він його й купив на свою не таку вже й велику іпвалідську пенсію. Лиш коли тато пригрозив, що не етапе фотографуватись, вона наділа те плаття, і Андрійко по міг одвести від матері погляду; така вона стала незнайомо красива!
— Твоя мати молодою була дуже вродлива,— каже Люба. В її голосі лунають ревпиві нотки.
Він довго, наче вивчаючи, розглядає свою матір, а потім переводить погляд на батька...
— В мені стільки заліза, що як помру, то буду не гнить, а іржавіти,— сказав якось тато.
І то не просто слова: коли вони вперше пішли вдвох у лазню і тато роздягнувся при ньому, то на нього страшно було глянути,— все тіло зверху й донизу посічене шрамами. Не було, здається, шпиталю, в якому тато не вмудрився б полежати: всі осколки та кулі чомусь в першу чергу поціляли у нього. Тато завжди починав свою розповідь про війну так:
— Ото яка міна летіла, так і знав: моя!
За всю війну йому не вдалося й повоювати як слід: після першого ж бою— обов’язково шпиталь.
— Йому й молодому діставалось найбільше,— розповідала мати.— Хто б’ється, а з нього юшка тече!
Тато і з війни повернувся з шпиталю: вмудрився впіймати осколок уже після перемоги. Розчищали вулицю, міна й рвонула: двох — на шмаття, а татові — в бік...
Прийшовши додому, тато спершу бадьорився: ось оклигаю — візьмусь до роботи! Перед війною теслярував, сокира, рубанок в його руках так і виспівували; зводив хати, дзвінкі й веселі, за ним приїжджали з навколишніх сіл, бо добру славу не треба й розносити, добра слава сама йде поміж люди... Тож дайте лиш па ноги сп’ястися, ми ще не одну хату збудуєм, ого! Тато все бадьорився та нахвалявся, а хвороба не відступилась, хвороба знай робила своє, і вже мама шукає машину, щоб одвезти тата в шпиталь.
"Знову шпиталь, будь він неладен, за війну не належався!" — скаржився тато, а таки мусив лягати... мусив... і ногу давати під ніж — відтяли аж за коліно, після чого, звісно, про теслярування годі й мріяти.
Однак тато недовго журився: був веселої вдачі й чекав од життя тільки хорошого. "Добре, що хоч погою одбувся,— казав, повернувшись додому.— Могло б бути й гірше... А нога — що, нога — не рука, проживемо якось і без ноги, була б голова на плечах!" Та й вистрибував на милицях, звикаючи жити без ноги.
— Ось одпустить — почну шевцювати!
А поки що внадився ходити в кіно. Разом із сином. Потай од матері.
Тільки мати на роботу, тата вже починає бити нетерплячка:
— А що там, сину, сьогодні в клубі?
— Та кіно ні...
— Наше чи закордонне?
— Наше.
— А про що саме, не чув?
Якщо про війну, тата пе могла втримати жодна сила. Домовлявся з сином зустрітись після уроків біля школи, щоб встигнути на денний сеанс. Кілька разів попереджав:
— Не запізнися ж гляди!
І, виходячи зі школи, ще здалеку бачив Андрійко татову постать. Стояв, спершись на милиці, виглядав нетерпляче.
— Де ти пропадав? — питав сердито.
— Учителька не відпускала. Вже й дзвіцок, а вона все говорить. Побігли, а то запізнимось...
— Я вже й квитки купив! — хвалився тато. Вимахував милицями, намагаючись не відставати од сина.
— Посередині?
— А де ж...
Захекані, влітали до залу. Кіно ще не почалось, заходили глядачі, в основному учні, сідали поруч, і Андрійко, сором’язливо на них поглядаючи, просив тихенько батька:
— Ви ж, тату, хоч сьогодні помовчте.
— Годі тобі,— відповідав збентежено батько.
— Бо, їй-богу, більше з вами не піду! — На Андрійкові очі наверталися сльози.
— Та кажу ж, що мовчатиму!..
Починалось кіно. Обос жадібно вдивлялися в екран. Андрійко забував про все на світі, а стілець під татом починав підозріло поскрипувати, і шепіт ставав усе голосніший.