Дружина, винувата, заплакана, вмить зібрала на стіл. Похмуро їв, дивлячись уперто в тарілку. Скориставшись тим, що вона за чимось вискочила на кухню, пішов до спальні, не подякувавши навіть.
На журнальному столику, акуратно розгладжені, лежали списані аркуші. Хотів було схопити, подерти, пошматувати: милостиня йому не потрібна! — уже й руку був простяг, та одразу ж і одумався. Сів у крісло, обхопив голову руками.
Заглядала дружина, питала стурбовано:
— Васю, тобі нічого не треба?
— Нічого!
Ледь діждався, поки стемніло. Скинув піжаму, ліг у ненависне ліжко (знав наперед: всю ніч не спатиме), випростався, прислухаючись, як невтомно гризе його тіло хвороба. Зайшла тихенько Ліна, поінурхотіла, роздягаючись, обережно залізла під ковдру. Довго лежала, прислухаючись, мабуть, як він дихає, врешті зважилася — торкнулась рукою:
— Васю, по сниш?
— Бачиш — по сплю.
Ліпа підсунулась ближче, погладила його по плечу, попросила тихенько:
— Пробач мені, Васю.
Василь Гнатович промовчав. А дружина вже гаряче дихала в щоку:
— Ти посилай. Посилай...— В голосі її тремтіли сльози.
— Спи вже!
— Ти па мене пе сердишся?
— Ні.— Хоч і досі був сердитий па неї... Й на себе: щось у ньому зламалось, він і сам уже не зміг би відповісти напевне, хочеться уже посилати листа чи не хочеться; сумнів, посіяний словами дружини, проростав, мучила думка про те, яких ворогів він наживо цим листом.
Вранці, коли сів уже їсти, дружина спитала:
— То посилатимеш, Васю?— Видно, теж про це думала.
— Не посилатиму,— відповів похмуро. ї, помітивши, як зраділа дружина — аж лицем розцвіла, з гірким сарказмом додав: — Уже з того світу пошлю!
Ця випадково кинута фраза засіла в ньому, як цвях. Носився з пою протягом дня, і чим довше думав, тим більше вона йому подобалась. Уявляв, як після його смерті, коли вони вже стануть і забувати про нього ("Прощай, наш дорогий, ми ніколи тебе не забудемо!")... як після смерті, наче грім з неба ясного, з’явиться лист. Отоді вони закрутяться, отоді поскачуть, безсилі, отоді він посміється з могили!
Зараз же — відчував — уже не зможе послати. Учора, під гарячу руку, послав би, а сьогодні не зможе. Страх перед Полотухою давно уже в’ївся у нього, кожна жилка просякпута страхом, вій аж чадів отруйно.
Не міг уявити, як би зустрівся з Полотухою, коли б лист появився в газеті.
Л з могили не страшно. Та й чекати недовго: відчував, як підточує його хвороба.
Так і надумався: надішле листа вже посмертно. Не він, звісно, пошле, а дружина.
Син, Сашко, приїхав разом з невісткою Валею. На весь день, в неділю.
— Ну як, тату, справи?
— Як, сину,— живу, поки живеться.
Валя стала розповідати одразу ж про якогось знайомого: йому тени викинули майже весь шлунок, десять років минуло відтоді, а він хоча б тобі що! Рожевощокий, здоровий. Василь Гнатович чемно вислухав учену невістку, відповів якомога делікатніше:
— Що ж, спробуємо й ми... Сучасна наука, вона той... Може, як кажуть, усе,— і оглянувсь на сина.
Потім, коли вони пообідали і дружина з невісткою забрали посуд на кухню, Василь Гнатович запросив сина до спальні.
— Я тобі прочитаю там дещо,— кахикнув збентежено.
Перед тим, як читати, пояснив, чому вирішив написати
листа. Потім взявся читати. І знов хвилювався, аж сохло в роті.
— Ну, як?
— Здорово ж ти їх прочистив! — розсміявся Сашко.— Я й не знав, що ти так умієш!
— Правда? — перепитав зраділо: цілувати готовий був сипа.
— Кажу ж, здорово!.. І той, як його, Буздє,— ну, як живий! — Сашко аж пальцями поворушив у повітрі од насолоди.
— Думаю послати в газету.
Зачувши про газету, Сашко враз посерйознішав:
— М-да, завариться каша...
— А ти? — спитав Василь Гнатович, уже сердячись: відчув якийсь опір у синові.— Ти що на моєму місці зробив би?
— Що зробив би? — перепитав, явно вагаючись, син,
— Еге ж. Написав би отак на свого директора?
— У нас, тату, не директор, а ректор.
— Ну, на ректора! Не один дідько!
Син здвигнув плечима. Потім відповів:
— У нас, тату, якщо й пишуть, то анонімки! — і розсміявся власному дотепові.
Отак, анонімки! Як таргани з щілин...
Так і не добившись відповіді од сина, Василь Гпатович остаточно вирішив відправити листа вже після власної смерті. Тільки тепер не одного: напише ще, йому е про що писати. І про Полотуху, й про головного інженера, і про сусіда свого товстопикого, про святого та божого, і про Буздє. Про всіх є що писати, в усіх рильце в пушку. От хоча б про котеджі, що їх будували буцім для передових робітників. Так і в міністерстві кошти вибивали. За-гурко ж ті листи й підписував, як голова фабзавкому,— для передовиків, для стахановців, а хоч один стахано-вець оселився в котеджі? Планувався кожен котедж на дві квартири — Полотуха й головний інженер уже після здачі, після того, як акт підписали, захопили по цілому. Об’єднали по шість кімнат, переплановували, перебудовували: два місяці муляри й столяри з котеджів тих не вилазили,— хоч копійку заплатили обоє? Заплатили, тільки за рахунок заводу...
А що було з меблями? З угорськими гарнітурами, югославськими стінками?
Василь Гнатович наче зараз бачить Буздє. В бухгалтерії, поруч з касою. В день, коли видавали зарплату. Примостився за невеликим столиком і па тому столі, окрім аркуша наперу, нічого немає. Розраховано тонко: хто зайде, одразу ж той аркуш помітить. Від каси відійдеш, гроші ще в руці несучи, а тут — аркуш. Із списком усіх, хто на заводі працює. І вгорі: "На новосілля". І Буздє сидить поруч, очима блакитними світить. "Фіз-культ-привєтік! Є детішкам на молочішко?" Знайде прізвище в списку, занотує, хто скільки дав, і гроші: трояки, п’ятірки, десятки — у шухляду. Вкине й долоню об долоню потре: дивіться, мовляв, не прилипло нічого.
Василь Гпатович теж дав. Тридцятку, як і головний інженер. Спробував би тільки но дати!
Полотуха, звісно ж, по знав нічого й не відав. Чому й усі меблі обійшлися йому вдвічі дешевше...
А червоний "Москвич"? Списаний, наче попав у аварію. За безцінь Полотухою і куплений. А там тієї аварії: пом’яте крило та фара передня розбита. Крило замінили, нову фару поставили, і "Москвич" — паче щойно з конвейєра...
А він чому й досі мовчав? Боявся, то й мовчав. Боявся!..