Тож Загурко не любив писати листи.
А тут довелося.
Довго сидів над чистим аркушем, не знаючи, з чого почати. Про що писати — знав, всю ніч про це думав, а от як почати — не знав.
— Ліно!.. Ліно!..
Ліна, як завжди, вбігла так, наче він помирав: відтоді, як Василь Гнатович захворів, переляк не сходив з її лиця.
— Що, Васю, що?
— До наші газети?
— Та он же, на шафі! Дістати?
— Не треба, я сам. Іди вже на кухню! — бо Ліна все ще стояла в дверях: жалісливо дивилась на нього.
Василь Гнатович свіжі газети завжди окремо складав: ще до хвороби керував семінаром. І дружину привчив: поки чоловік но прочитає, не візьме нізащо. Бач, назбиралося скільки! "Треба б переглянути, відкласти, які потрібні,— звично, подумав. Й одразу ж скривився: — Навіщо? Одсемінарився, досить!"
Поклав газети на столик, став гортати. Ага, ось де:
"Дорога редакціє!" І в другому листі: "дорога", і в четвертому, п’ятому... Всім дорога, як біда припече. Що ж, так почнемо й ми...
Написав. А як далі писати, хоч убий, фрази скласти не міг. В голові все наче складалось до ладу, просилося на папір, а як тільки пробував написати, виходило чортзна-що! Рахітичні, недолугі слова, неоковирні звороти. Писав, перекреслював, знову писав і перекреслював знову, дер сердито папір, починав писати на чистому.
Ніколи не думав, що писати так трудно. Уявити не міг.
А тут ще дружина:
— Васю, їсти пора.
Кинув ручкою об стіл:
— Та що це таке — й попрацювати не дають!
Ліна й не подумала образитись:
— Давай я сюди принесу.
— Неси — хіба од тебе одчепишся!
І, п’ючи молоко, не витримав — поскаржився дружині:
— От: мучусь, мучусь — не виходить нічого! Наче лобом у стінку!
— Що ж ти тут пишеш? — Ліна нагнулася за зім’ятим аркушем, що на підлозі валявся, але Василь Гнатович ревниво її зупинив:
— Не чіпай! Потім скажу, як закінчу.— Хоч кінця й не було видно.
Десь аж увечері, коли вже зовсім став у розпач впадати... коли вже з’явилася думка плюнуть на всю оцю писанину... в змученому мозку Василя Гпатовича щось наче зрушилось: фрази не те що потекли легко і вільно, але хоч слова більш-менш стали ліпитись докупи. Вкінець зморений, але задоволений, дався нарешті себе вмовити — лягти в постіль: "Скоро ж дванадцята, а ти все сидиш!" Не бурчав навіть на Ліну, випростався натомле-пим тілом, руки поверх ковдри поклавши, ворушив машинально пальцями: продовжував писати подумки.
Врешті заснув.
І вперше після хвороби заспав: вже й сонце заглядало у вікна. Не чув, як і Ліна схопилася. Звів голову, глянув праворуч: столик, папір списаний, ручка. Чекають!
І тупіт дружний за вікнами. "Бігаєте?.. Бігайте, бігайте, нн в мене побігаєте!.." Аж розсміявся, уявивши, які в них будуть обличчя, коли прочитають надрукованого в газеті .листа.
Звівся швиденько, вмився, заглянув на кухню.
— Лійочко, скоро сніданок? — спитав нетерпляче. Не те що так їсти хотілося — тягло до столу.
— Пробач, я ж думала, що ти ще спиш! — заметушилась дружина.
— Нічого, я почекаю.— В грудях у нього щось сколихнулося, запекло в очах.— Замучилась ти, бідна, зі мною!
— Скажеш же таке! — А в очах уже сльози.
І Василь Гнатович, пройнятий ніжністю, жалем, відчуттям провини, обійняв за похилі плечі дружину, ще й по волоссю погладив:
— Все буде, Лійочко, добре.
Вона так і припала до нього — дорога, рідна, найближча у світі людина. Василь Гнатович, боячись, що й сам зараз розплачеться, запитав:
— І довго отак будемо стояти?
Потім він снідав, а Ліна сиділа навпроти й не зводила з нього очей. Василь же Гпатович знову думав про неза-кінчепий лист.
Того ж дня, після обіду, дописав останню фразу. Довго сидів, нерухомий: аж жалко було, що все лишилось позаду. Потім став переписувати начисто. Переписував і думав, що листа цього прочитає і Валькова дружина... Обов’язково прочитає, він уже подбає про це, як тільки лист надрукують... Хай дізнається: не тільки він винен у тому, що її чоловік но одержав путівки... Василь Гнатович знову пригадав, як він умовляв Бузде, закликаючи до його совісті, тільки апелювати не було до чого: Буздє, мабуть, з колиски пе знав, що таке совість...
"Фізкульт-привєт!.. Буде тобі фізкульт-привєт!.. В республіканській газеті!.."
Дописав, склав сторінки в акуратний стосик. Сидів і дивився на них майже закохано.
Подумав про дружину.
— Лійочко!.. Ліно!..
Спитав її весело:
— Хочеш, я тобі прочитаю, що написав?.. Тоді сідай! Сідай і слухай! — Сам же встав: уже й сидіти не міг.
— Значить, так... Лист до редакції... Республіканської... Щоб прочитали й там,— кивнув у сторону Києва.— "Дорога редакціє..." — І вже не чув, не бачив нічого. Окрім листа. Приїхали б оце син та невістка — насупився б, що поробили...
— Пу як? — запитав тріумфуюче. Глянув на дружину й отетерів: Ліна плакала.— Ти що?.. Що з тобою?..
— А...— Ліна махнула рукою й заплакала ще безнадійніше.
— Та що це з тобою?!
— Нікого...— А сльози лилися й лилися, вона їх навіть по витирала.
— Не розумію.— Василь Гпатович уже став дратуватись.— Нічого не розумію!
— А ти подумав, як нам жити далі? — врешті сказала дружина.
— Житимемо, як і жили!
— Так вони нам і дадуть! — Ліна зітхнула, торкнулась долонею мокрих губів.
— То що — зло хай так і лишається?.. Всі прокльони па мене, а вони, бач, чистенькі? Я буду мучитись, а вони насміхатимуться?
— Хто насміхатиметься, Васю?
— Всі!.. ї твій Полотуха, і Бузде!.. Ти бачила, як він випихав мене з кабінету?! Бачила?! — Він уже кричав, його вже тіпало.— А, що й говорити з тобою! — махнув безнадійно рукою, одвернувсь до вікна.
— Я, Васю, не знаю,— перелякано здалася дружина.— Роби як знаєш...
— Як знаєш! — фиркнув Загурко. Зібгав списані аркуші, що тримав досі в руці, пожбурив додолу,— Будь воно прокляте! Тебе обплювали, а ти й утертись не смій!
Як був у піжамі, вискочив з хати.
Забіг у глиб двору, за сарай, під молоденький бузок: нікого не чути, не бачити! Сів па землю ("Простуджуся?.. Нехай — швидше помру!"), втупився сердито в тоненьке галуззя, в листя, густе та зелене. Виходила Ліна, гукала стривожено — не озивався. Образа на дружину кипіла в ньому: було таке відчуття, наче вона його зрадила.
Згодом, пересердившись трохи, повернувся до хати.