Варя Юхимівна намагалась менше в тій хаті й бувати. Прийде пізно ввечері, втомлена (то читацька конференція, то вечір книги, то зустріч з композитором, артистом, письменником: всі письменники київські, більш-менш відомі, знали Варю Юхимівну)... прийде Варя Юхимівна, чаю вип’є та й у постіль. А вранці, знову ж того чаю з бутербродом ковтнувши, до бібліотеки мерщій.
Варя Юхимівна мала провести читацьку конференцію в клубі цегельного заводу за участю відомого письменника, такого відомого, що читачі аж не вірили, що він ще живий. Письменник же був не лише живий, але й досить бадьорий, от тільки добитися до нього було важче, апіж до самого господа-бога. Варя Юхимівна вже й писала, й дзвонила кілька разів — відповідь була одна: Петро Олексійович (назвемо його так) зараз не може. "А коли? — допитувалась Варя Юхимівна.— Ми ж на нього чекаємо!" — "Не знаю,— відповідав жіночий голос.— Поки що нічого певного сказати не можу. Петро Олексійович працює над новим романом". Варя Юхимівна дзвонила з дня у день, аж поки одного разу натрапила па самого Петра Олексійовича. "Слухаю",— сказав утомленим од читацької уваги голосом. У Варі Юхимівни іі долоня змокріла, тат; боялася, що він покладе трубку. "Але ж у мене зараз дуже багато роботи! — мовив письменник.— Дружина вам, здається, пояснювала?" — "Потре Олексійовичу, ну, просимо! Ви не уявляєте навіть, як ми всі вас тут любимо! Це для нас буде святом!.." — "Гаразд,— погодився нарешті Петро Олексійович.— Як до вас добратися?" — "Ми пришлемо по вас машину. Я сама приїду. Дякую, Петре Олексійовичу!"
Машину дав директор заводу — спробував би тільки не дати! Клуб аж тріщав — стільки народу зійшлося. Вечір вдався на славу, псі були задоволені. Варя Юхимівна сиділа в президії поруч з письменником, і весь зал дивився тільки па нього, особливо, коли Петро Олексійович виступив (а виступив він дуже гарно, прямо-таки не вірилося, що можна отак говорити)... Варя Юхимівна була впевнена, що всі дивляться лише на письменника, тому й не помічала єдиної пари очей, прикутої пильно до неї.
Ті очі належали літньому вже чоловікові з таким хворобливим та брезклим лицем, наче він вийшов щойно з лікарні. До того я; він був дуже недбало поголений: бритва хоч і пройшлася по підборіддю, щоках, але полишила кущики сивої щетини. Й одяг на чоловікові був
пожмаканий, наче він у тому одязі й спав. Чоловік сидів у десятім ряду і не зводив очей з Варі Юхимівни.
Коли ж виступи скінчилися, й одлунали оплески, і письменник, навантажений квітами, спустився зі сцени, а за ним щаслива Варя Юхимівна, чоловік отой так і рвонувся до неї, та одразу ж і застиг, ухопившись за спинку стільця, а обличчя його враз спітпіло. Провів поглядом Варю Юхимівну і лише тоді, як вона зникла, вийшов з ряду в прохід. Ішов, прикульгуючи на ліву ногу, й протез скрипів голосно.
А другого дня рано-вранці зустрів Варю Юхимівну коло бібліотеки. Побачила його здалеку: стояв на ганку, спершись на перила, біля ттіг валялась купа недокурків. Хотіла зауважити, що тут не курять, але чоловік так пильно дивився па неї, що Варя Юхимівна збентежилась.
— Ви до мене?
Чоловік хотів щось сказати, та враз закашлявся, вхопився за груди.
— Я вас слухаю,— сказала Варя Юхимівна: в пій у самій щось здригнулося, щось таке забуте, що годі його й усвідомити.— Може, до бібліотеки пройдемо?
Сприйняла його мовчання за згоду, одімкнула двері, зайшла. Чоловік вслід за нею зарипів протезом.
— То я вас слухаю.— Тут, у кабінеті, за столом з книжками, до Варі Юхимівни повернулась упевненість.
У чоловіка болісно переем икнулось сиотворопе шрамом обличчя, він врешті здобувся па голос. Хрипко спитав:
— Не впізнаєш, старшина?
І Варя Юхимівна, збліднувши, ухопилась за стіл...
Весь той день ходила наче в тумані. Хоч куди б ішла, хоч що робила — перед очима стояв командир. Чомусь не цей, літній, брезклий, у пожмаканому цивільному одязі, а той, молодий, у військовому, перед яким вона обмирала. Йшов понад окопами, подбало відмахуючись прутиком від куль та осколків... Варі Юхимівні здавалося, що та хворостина й досі зберігається в літнього оцього чоловіка.
Згадала, що вдома нічого їсти. Сказала дівчатам, що їй треба до селищної Ради... Дівчата, здається, перезирну-лися розуміюче — Варю Юхимівну так і обсипало жаром!.. Поспіхом вийшла... Заскочила не в гастроном, що був
поруч (дівчата могли побачити), а в продуктовий, коло вокзалу. Поки купувала, здавалося, що й продавці, посміхаючись кожен про себе, поглядають на неї. Купила сиру голландського, півкіло ковбаси, масла, дві банки шпротів, цілу хлібину, цукерок і тістечок: ніколи не приймала гостей, тому здавалося, що все буде мало.
Прибігла додому і тут лише згадала, що збиралася зайти до перукарні. Глянула в люстро, надіючись, що обійдеться й так,— ні, не обійдеться...
У перукарні, на щастя, нікого не було: ранні відвідувачки вже почистили пір’ячко, а пізні ще не прибилися. Перукарка нудьгувала в кріслі, гортаючи до дірок за-шморганий "Журнал мод". На молоденькому обличчі її було стільки фарби, що вистачило б на жінок усього містечка. Вгледівши Варю Юхимівну, вона відклала журнал:
— Перманент?
— Робіть, як вважаєте краще,— відповіла Варя Юхимівна,— Тільки, будь ласка, швидше.
— Можна швидше? — попросила згодом: здавалося, що безпадіііііо запізнюється.
-— В і гак поспішаю! — відповіла ображено дівчина.— Врови будемо фарбувати?
— Фарбуйте.
— Готово! — сказала згодом перукарка, і Варя Юхимівна розплющила очі.
З люстра на неї глянуло чуясе обличчя. Висока зачіска, наведені брови, пофарбовані вії. Варя Юхимівна ніяк не могла вирішити, погарнішала вона хоч трохи чи стала зовсім уже потворою.
— Треба ще губи підфарбувати,—порадила дівчина.— Візьміть ось помаду.
— Обійдеться й так,— сказала Варя Юхимівна.
Йшла додому й одверталася, коли хто траплявся назустріч. "Хоча б не зустріти знайомого!"
Поки варилась картопля, прибирала в кімнатах. Потім накрила новою скатертиною стіл, виставила тарілки, поклала дві виделки й дві ложки. Нарізала сир, ковбасу, відкрила шпроти. Подумала, що не погано б поставити й квіти, бачила на іменинах у знайомої вчительки, але квіти у неї в дворі не водилися, бігти ж позичати в сусідів попа не хотіла. "Обійдеться й так!"