— А може, живий...
— Загинув! — переконано сказала хазяйка.— Під першу кулю підліз!
— А книжки... глянути можна?
— Та забирайте хоч усі, бо я вже їх попалити хотіла! Стоять у коморі, тільки місце займають. Якби не скрині — повикидала б давно.
— Скрині мені не потрібні.
Пройшлися до комори. Скрині справді були нівроку, Варя не могла й з місця зрушити, хоч як старалася, аж поки хазяйка прийшла їй на поміч:
— Краще вдвох.
Витягам на світло, одкрили. Дубова кришка несподівано легко відскочила вгору, щось мелодійно дзенькнуло.
— Бачите!, що й з музикою. Де він такі й дістав?
Варя ж мало но охнула: скриня була напхана книжками.
Знайшлася й ряднина. Варя акуратно послала її, нахилилась над скринею.
Тут була суціль зарубіжна класика: Гюго, Бальзак, Шекснір, Діккенс, Гете... Багатотомні зібрання й окремі томи, складені любовно докупи: французи, англійці, американці, німці, іспанці, греки, поляки. Античний світ, середньовіччя, епоха Відродження, двадцяте — найбагат-ше — століття. Книжки лягали на чисту ряднину, розквітали синім, червоним, зеленим, оранжевим,— Варі здавалося, що й світ довкола розквітнув, і небо стало ще вище, а сонце ще більше засяяло, обціловуючи кожен томик.
— Як же ви їх перетягаете? — зажурилась хазяйка.
— Перетягаю! — відповіла Варя бадьоро.
— Вам тут і до вечора не впоратись! — заперечила жінка.— А там же ще дві скрині... А зачекайте!
Подалась до клуні, викотила невеликий візок. Візок був хоч одразу ж па виставку, ще й пофарбований.
— Давай сюди!
Склали, накрили рядниною. Жінка рішуче взялася за дишло, а Варі наказала підпихати ззаду.
— Це — що!.. Це ж не дрова з лісу возити!.. По корчах та вибоїнах...
Та поки довезла, запарилась.
— Х-ху, щоб ви такі здорові були!.. Хоч вода є в цьому домі?
Пила, одсапуючись, велике око її світило з-за кухля неприхованою насолодою.
— Оце напилася!.. Будемо ж розвантажувати, щоб сьогодні все перевезти...
У другій скрині була українська класика, а в третій — російська. Той чоловік збирав, мабуть, книги не один десяток років.
Жінка покотила візок додому, Варя лишилась сама. Ні, не сама — з книжками. Брала то одну, то іншу — все не могла натішитись несподіваним скарбом. 1 все здавалося, що той чоловік присутній незримо в кімнаті. Стоїть біля дверей, стежить ревниво за кожною книжкою.
Пішла згодом додому.
І вечір був якийсь особливий, не схожий на інші. Теплий, ласкавий. В хатах уже світилися вікна: одні весело й щиро, інші похмуро та підозріло. Ото які люди, такі й у вікнах вогні... А може, там горе? Може, нещастя яке? Може, й голодні сидять, бо сама була голодна як вовк: ніколи було збігати додому поїсти. Перепаде ж сьогодні од мами!
їла потім борщ, аж тремтіла, хоч нічого в тому борщі, крім кропиви та картоплі, іі не було. М’ясо тому борщеві й не спилося, а що таке сметана, він і бачить не бачив, і чуть не чув. Варя їла так, але мама не витримала:
— Не спіши, а то язика проковтнеш!..
їла тепер трохи повільніше. їла й поглядала на книжку, що прихопила з бібліотеки: наперед смакувала, як буде читати в ліжку.
А серед ночі прокинеться од того, що пектиме права рука. Прокинеться й не усвідомить одразу, що руки в неї немає давно, що то плече так болить, а не рука, і треба йти по воду, і вмочати рушник, і студити шрами, вщерть налиті вогнем. І сидіти, похитуючись, і дивитися сухими очима в темряву, терпляче чокаючи, поки біль трохи спаде й можна буде знову лягти — забутись у сні...
І, вже засинаючи, повертатися думками до стелажів. Стелажі були потрібні, книжки лежали вже й на долівці. Вона так і сказала голові селищної Ради Карпові Михайловичу, прийшовши до нього з самого ранку:
— Без стелажів бібліотека не працюватиме!
— А де я тобі їх візьму? — відповів голова, дивлячись па Варю так, наче вона прийшла здирати з нього останню сорочку.— Де я їх у біса візьму? Тут хоронити он ні в чому, а їй — стелажі! — Наче він тільки те й знав, що хоронив.
У Варі одразу ж почало закипати в грудях. Карпо Михайлович, нестарий іще чоловік, та ще й фронтовик (орден і три медалі на кітелі), з кожним словом ставав їй все неприємніший. Була впевнена, що він просто не хоче їй допомогти.
— Зрозумійте, я не для себе прошу! — сказала, ледь стримуючись.— Книжки треба розставити...
— Нічого з книжками твоїми не станеться! — обірвав її голова.— Буде змога — допоможу.
— Тоді я од вас не піду! — сказала Варя рішуче.
— Як то не підеш?
— Л отак: сидітиму, поки ви дасте розпорядження.
— Ну й сиди! Налякала!..
Вари й сиділа — до обіду. Заходили — виходили люди, дзвонив телефон, голова все більше сердився, він уже й па крик став зриватися, Варя ж сиділа, ладна бути тут хоч і до вечора.
В обідню перерву він надів картуза, аж дашок затріщав, пішов з кабінету. Варя слідом за ним.
На вулиці не витримав, обернувся до неї:
— Ти куди?
— Туди, куди й ви.
— Я додому! Обідати! — закричав, як до глухої.
— І я з вами.
— Ти що: отак за мною й ходитимеш?
— Отак і ходитиму. І сьогодні, й завтра — поки стелажів не дасте.
— То, може, й слати ляжеш зі мною? — саркастично спитав він.
Варя змовчала. Але як тільки він рушив, пішла слідом.
— Тьху! — Карпо Михайлович зупинився, махнув відчайдушно.— Ладно, пішли! Де ти тільки й узялась на мою голову!
— Одчеплюсь,— пообіцяла йому Варя.— Дасте стела-жі — більше до вас пі погою.
— Осьдечки в мене твої стелажі! — показав він па потилицю.
Привів у комунгоспівську майстерню.
— Бачиш цю баришню? — спитав похмуро завідувача.— Зроби їй стелажі.
— Не мені, а в бібліотеку,— поправила Вари.
— А я що кажу! — гримнув Карпо Михайлович,— В бібліотеку!
— Але ж де ми візьмемо дощок?
— Де хочеш бери! А щоб я її більше не бачив!..
Вже й виходячи, бурчав щось сердито. Варі вчулося: "Чортова дівка!" Та вона не образилася навіть, лиш усміхнулася...
Стелажі були готові лише за півмісяця: то захворів столяр, то не було потрібних дощок, то ще якась причина,— завідувач під кінець уже од неї й ховатися став. Та от стелажі привезли, поставили так, щоб можна було між ними лише пролізти, ось і книжки стали в акуратні ряди, розібрані за алфавітом та за тематикою, а на вікнах засяяли чепурненькі фіранки, і стіл застелений білим, а на ньому вже довгі ящички з поки що не заповненими картками, і букет квітів у глечику,— занедбана, нещодавно непривітна кімната стала затишною, Варя все ніяк не могла її покинути, хоч на неї чекали вже вдома...