З усіх боків її оточували книги, які не кидали жалісливих поглядів на її порожній рукав. Не розпитували, де і як вона втратила руку. Які чекали терпляче та мудро, поки вона візьме їх, покладе перед собою, розгорне обережно,— лише тоді вони заговорять до неї.
Варя брала їх, роздивлялася, ставила на місце — їй аж досадпо було, що вона не встигне всього прочитати. Завжди брала з собою не одну книжку, а дві, а то й три.
— Можна, я й оцю ось візьму? — Щоки її так і горіли.
Книжки здавались їй живими істотами. З своїми характерами, звичками, достойностями, вадами. Були книжки веселі, а були й сумні, книжки балакучі й скупі на слова, добрі й злі, сердечні й черстві: їх Варя одразу ж відносила назад, ставила в найглухіший закуток.
І було відчуття незбагненного чуда: ось лежить звичайнісінький томик, мертвий предмет. Палітурка, папір. Непорушно застиглі літери й знаки. Його можна взяти до рук, сховати до сумки, закинути: він лежатиме німо, припадаючи пилом. Але досить відкрити сторінку — і перед тобою оживе цілий світ. На тисячі неосяжних кілометрів, з містами та селами, з горами, долинами, степами, лісами, річками й морями, заселений людьми такими цікавими, що ти й про себе забудеш, проймаючись їхньою долею. Зарухається, завирує у пристрастях не знайоме досі життя, перенесе тебе куди завгодно, в найсивіше минуле, коли людство не те що писати — ще й говорити не вміло як слід, чи в глибоке, як космос, майбутнє, через тисячі років, десятки епох. Ця всевладність над часом найбільше вражала Варю, їй іноді хотілося заглянути за палітурку, як дитина заглядає за дзеркало, шукаючи отого незбагненного, що може з нічого створити цілий світ.
І читала, читала, читала. До ломоти в скронях, до жару в очах. Раз по раз прикладала долоню до палаючих щік, намагаючись їх остудити,— жест цей зберігся на все життя: коли хвилювалася, тулила до обличчя долоню.
Варя вступила в інститут восени сорок другого, з половини першого семестру, й одразу ж на неї звалилося стільки занять, що спершу здавалось: не витримає. Крім лекцій, крім матеріалу, який саме проходили, їй треба було вивчати й те, що вони вже пройшли. Варя спала по п’ять, по чотири години на добу і з усміхом згадувала кравця, який, боячись, що спідниця стане тісною, все допитувався, який лишати запас. У Варі Юхимівни лишилось фото випускниць вузу, з того воєнного фото дивились такі голодні обличчя, що й серце щемом бралося. Варя стояла крайня праворуч, повернувшись так, щоб сховати порожній рукав, і обличчя її було чи не най-худіїпе.
На тому фото були дуже красиві дівчата. І всі вони чомусь, шукаючи собі подруг, зупиняли свій вибір на Варі. Може, тому, що вона не могла їм бути суперницею, а може, й тому, що Варя, як ніхто, вміла пройматися чужою бідою. І скільки сліз було пролито на її гімнастерку, скільки сповідей вислухано, поки вчилася в інституті!
Хтось прозвав її "вішалкою" — Варя, почувши, лиш ворухнула плечем. На неї й справді вішали все, що обтяжувало розчаровані душі її красивих подруг. Вішали, навіть не думаючи, як їй, Варі, тягати на собі оту ношу. Вона заздрила іноді своїм подругам: їхнім сльозам, розпачеві, їхнім мукам любовним — пізнати все те Варі було не дано. Це вона знала напевне, заборонивши собі раз
і назавжди про це навіть мріяти. Навіть ночами, коли ніхто не підслухає, не візьме на кпини — лише подушка гаряча та мокра щока,— навіть тоді, залишаючись наодинці з собою, суворо наказувала: "Не смій! Це не для тебе!"
Хоча раз вона дозволила собі розслабитись... і дістала жорстокий урок.
Це сталося на другому курсі. Чергова подруга її, з такими очима, що хлопці тонули в них з головою, запросила Варю на свої іменини:
— Не буде нікого. Тільки я, ти та два лейтенанти. Вони щойно виписалися з шпиталю і їдуть на фронт.
Зачувши про шпиталь і лейтенантів, Варя, яка досі відмовлялася відвідувати отакі вечори, одразу ж погодилась. Зблиснула думка: а раптом! Раптом станеться чудо — і вона зустріне комроти. Знала, що це — божевілля, але нічого з собою не могла вже вдіяти.
Того вечора вперше намазала помадою губи, пофарбувала брови. Пишне світле волосся закрутила на бігуді: волосся Варі єдине могло викликати заздрість її інститутських подруг. Подивилася в люстро й здалася сама собі не такою вже й нога пою: може, й справді в того кравця була легка рука?..
Лейтенанти були мов близнята: високі чорнобриві кра-сені. Обидва весь вечір упадали за іменинницею. А та з ними кокетувала безбожно. Варя ж, страждаючи за свої нафарбовані губи, брови та вії, сиділа, мов заморожена. Коли ж завели патефон і один з лейтенантів-щасливців закружляв у танку з іменинницею, а другий з байдужою ввічливістю спитав, чи вона не танцює, Варя відповіла, що ні, не танцює. Хоч, завмираючи серцем, чекала, що він таки її запросить до танцю. Перед війною, в десятому класі, Варя відвідувала танцювальний гурток.
— А,— сказав він полегшено і потягся за цигаркою.
Потім вона почула, як отой, що танцював з її подругою,
запитав:
— А ти чому не танцював?
— З ким? — відповів йому той.— 3 оцим обрубком?..
Прибігши додому, Варя довго плакала. А вранці пішла
в перукарню. Діждалася черги, сіла в крісло. Скоманду-
ВйЛсІ^
— Ріжте!.. Під польку!..— Боялася, що перукар почне її вмовляти.
І відтоді навіки збайдужіла до чоловічої половини роду людського...
Закінчивши інститут, Варя одразу ж повернулася на Україну. Хоч їй пропонували лишитись на кафедрі, спокушали навіть аспірантурою. (Диплом з відзнакою, голова профкому, досить згадати організовані нею інститутські городи, що давали відчутний приварок до студентських харчів... Або ж про той лад, що навела в їдальні: завідувач, такий уже злодюга й шахрай, що й проби ніде було ставити, довго згадував Варю, дивлячись на загратоване небо. А був же як бог, сам проректор адміністративно-господарської частини з ним шанобливо за ручку вітався... Загримів услід і проректор: Варя його впіймала, коли виходив з їдальні з повним портфелем. Скандал був на все місто, в ректораті спершу на Варю сердились, що серед білого дня вимела сміття з інституту. "Не можна було лагідненько, тихенько, за власним бажанням!.. Тепер же нас на всіх нарадах згадуватимуть!.." — "Не можна! — відповіла Варя затято.— За що ми тоді воювали?" Інститутське начальство тільки головою похитувало: "Молодість, молодість!" Хитало-похитувало не раз і пізніше, а все ж, коли Варя заявила про свій намір повернутись додому, довго вмовляли її залишитись при інституті, обіцяли навіть окрему кімнату...). Тож, одержавши вільний диплом, Варя розпрощалася з далеким містом в Сибіру, яке її годувало й навчало всі оці роки, та й подалася на вокзал: шинелька, вже трохи приношена, шапка-ву-шанка, стоптані чоботи та речовий, ще з війни, мішок за плечима, в якому десяток книг найдорожчих, куплених Варею на місцевій товкучці, непочата житня хлібина, сала шматок, три цибулини і сіль у сірниковій коробці. Роки ж були ще голодні, війною розорені роки, а тут іще неврожай в сорок шостому, наче земля, яку не один рік орали гусеницями танків, перекопували снарядами, бомбами, засіваючи густо металом, крім металу, розучилася будь-що родити.