Малюк мотонув головою.
— Не знаєш?
— Ви, дядю, його он спитайте! — показав малюк на високого хлопця.
Той підійшов незалежно: руки в кишенях, невидима цигарка в зубах — теж продукт урбанізації селища. Бачили ми й генералів, не те що підполковників! — було наче написано на виду.
— Тебе як звати?
— Ну, Вадим.
— Нувадим чи Вадим?
— Вадим,— вже зовсім неохоче.
— Скажи-но, Вадиме, ти Стрільця знаєш?
— Якого?
— Що отут десь живе. Поруч із школою.
— Ну, знаю.
— А не скажеш, як до нього пройти?
— Та отак, поза школою. Або через двір.
— Дякую, Вадиме! — Козирнув, аж у того округлились очі, перепитав: — Через двір, кажеш, іти? — І, мимо
проходячи, зауважив: — А руки в кишенях, коли розмовляєш із старшими, тримати не слід — дірки протреш.
Вадим висмикнув руки, мовби кишені враз окропом наповнились, і Юрченко йому ще раз козирнув.
Оминув приміщення школи, а далі проходу немає: штахетник суцільний.
— А ви, дядю, стрибайте! Ми всі отак ходимо.
Знайомий малюк. Ішло, бач, слідом.
— Через штахетник? А не влетить од директора?
— А він, дядю, не бачитиме.
Ну, якщо не бачитиме... Юрченко примірявся, розігнавсь — птахом перелетів через штахетник. І, на приміщення школи оглянувшись, побачив в одному з вікон суворе обличчя.
"Ай-я-яй, товаришу підполковник! Ай-я-яй!" — сказав сам до себе.
Та нараз пригадав, за чим приїхав сюди: попереду лежав двір Стрільців. Одкашлявся збентежено, поправив картуз, пішов до двору.
То вже потім, уже трохи пізніше, вже ступивши в двір, він розгледить і будинок занехаяний, і сарайчик згорблений, і сокиру серед розкиданих дров, наче той, хто рубав, уже не мав сил її й підняти; а тоді, в першу хвилину, зовсім інше вразило його: якась туга застояна, якась плівка печалі, старечої, звичної, крізь десятки років пронесеної, лежала па всіх спорудах, всіх предметах, що були в дворі. Тут навіть сонце світило по-іншому: померкло, чи що,— тільки по так, як щойно на вулиці. В Юрія Прокоповича й серце стиснулось болісно, і він не знати чому скинув картуз.
Отак із картузом на руці в сіни й ступив.
Й одразу ж почув голоси: там, по той бік дверей, здається, сварилися. Лунав то чоловічий голос, то жіночий, плаксивий. Юрченко постояв, постояв та й вийшов із сіней.
Зупинивсь на порозі. Але й тут не дуже зручно стояти: хто йшов, той його й бачив. І дивувався, мабуть: а чого ото військовий треться-мнеться коло чужого порога? Тож Юрій Прокопович потоптавсь, потоптавсь біля порога та назад в сіни й зайшов.
Жінка вже, чутно,"плакала, а голос чоловіка став зовсім злий. І Юрій Прокопович, наперед болісно морщачись, постукав у двері.
— Хто там? — спитали сердито.
— Пробачте, я на хвилинку,— сказав Юрій Прокопович, одчиняючи двері.— Я от приїхав...— Хотів був сказати: "Од вашого сина",— та вчасно схаменувся: не од живого ж приїхав,— У справі...
На нього дивилися двоє — жінка, яка сиділа на лаві, і невисокий сухенький дідок, що півником стояв перед нею. Жінка чи то зібралась у дорогу, чи повернулася щойно: тепла вовняна хустка, плисовий, певно, на ваті, жакет, стоптані боти на товстих, мабуть, хворих ногах. Поруч лежав білий вузлик, вона трималася за нього рукою, наче боялася загубити.
Дідок якось мигцем глянув на Юрченка, він, певно, спершу й не усвідомив, що до них зайшов чужий чоловік, бо підскочив до жінки, ткнув у неї пальцем.
— От подивіться: в дорогу зібралася!.. Та куди ти поїдеш, луб’я старе!
Лише тепер побачив Юрченко, що жінка в літах, велике обличчя її виглядало з хустки всіма назбираними впродовж життя зморшками. Вопи тремтіли, трусилися ображено й болісно. Ось губи смикнулися, зламались, вона хотіла, напевне, щось сказати, хустка, мабуть, здушила за горло, бо жінка смикнула її, вивільняючись. Тоді запитала:
— Ви... од Ваді?
А очі вже вбирали його всього: з надією, з тугою, з безмірним стражданням.
— Так, я од Вадима,— відповів через силу Юрій Прокопович.— Учора був на могилі...
— На могилі! — повторила, мов сомнамбула, жінка, і з очей її, омиваючи вологе обличчя, полилися знову сльози. Обернуте до Юрченка лице було застигле, як маска, а сльози текли й текли, збиралися в зморшках важкими краплинами.
— Ну, от маєш! — закричав знову дідок.— Ти хоча б чужої людини посоромилась!
— Вони ж од Ваді, Альошо! — обернулась до нього жінка.— Од Ваді!
— Чув сам — не глухий! Може, хоч тепер передумаєш їхати?
— Та куди вже їхати,— сказала, все ще плачучи, жінка. Зсунула хустку з голови й одразу ж мов іще дужче постарішала: волосся було сиве, аж біле. Хустка впала до ніг — вона но нахилилася навіть, бо навряд чи й по-
мітила. Сиділа непорушна, потім важко зітхнула, стала розстібати жакет.
— Отак воно краще! — мовив дідок.— А то: поїду, поїду!.. Загорілося, як на пожежу!
— Я ж до Ваді, Альошо! — Сльози знову полилися з очей.
— Нате вам знову! — з досадою махнув рукою дідок.— І що ви накажете з цією жінотою робити?
Юрій Прокопович все ще стояв ні в сих ні в тих біля дверей.
— Ти хоч би запросив їх до кімнати,— сказала жінка, вона була вже в кофтині.
— Спасибі, що підказала! — відповів саркастично дідок.— Ходімо, поки вона тут наплачеться.
Тут було набагато чистіше й світліше. Там варили і їли, а то, гляди, й спали, тут же, на металевому високому ліжку, подушки були білі та пишні, ще й доріжка мережана поверх яскравої ковдри. Та не на ліжко — на стіни дивився Юрій Прокопович: стіни були увішані поспіль портретами. Портретів було не менше двох десят-ків; більших, ще більших і зовсім уже великих, у рамах і без рам, під склом і незасклених, мальованих олівцем, акварельними й олійними фарбами навіть. Ціла галерея портретів, любовно по стінах розвішаних, то в рушниках, то у квітах,— од дверей починаючи аж до самого ліжка, та й над ліжком, па килимі, чи не найбільший,— з кожного дивилися па Юрчопка ті ж самі очі, світилося одне й те ж обличчя.
— Оце як бачите! — сказав дідок насмішкувато.— Як побачить маляра, то вже не одстане. Скільки їх тут по-потовклося — із ліку вже збились. А їй усе мало. Всю землю ними завішала б... Жінка, що з неї й питати! А ви, певно, натомилися з дороги? Присядьте та відпочиньте, а я піду гляну, що вона там робить.— Чи не боявся, що жінка знову надумається їхати?