— Махота, я що сказав? Поклади на місце лопату!
Махота кладе лопату з таким виглядом, наче для нього
все уже скінчено. Нічого більше од життя чекати чоловікові.
— Притримай краще жердину... Л ви, хлопці, чого стоїте? Забули, де руки?
Не забули. Тільки ох як хотілося хоч по разу копнути сьогодні!
— Он беріть і копайте ровик довкола майданчика. Щоб не змило під час грози.
Обкопували майданчик, напинали намети, розчищали місце під багаття, збивали стіл, ставили лави, напинали брезент од дощу, од сонця пекучого. Дівчата ж розбирали посуд, підмітали листя та хмиз, порядкували в уже нап’ятих наметах, навіть квітів назбирали, розставили в банках та пляшках — охайно, затишно стало в наметах: зайдеш знадвору — по обидва боки, мов під шнурочок, постелі, посередині ж травиця густа, наче зелена доріжка. Аж роззутися хочеться. Гуртом і вирішили: роззуватися надворі, сміття не наносити.
І трохи осторонь ще один брезент нап’яли. Тут будуть складати все, що дістануть із ями. Що викопають.
Незчулись, як і день догорів. На річку, на луг лягли довгі тіні, поповзли аж на той бік, на завод та на виселок, що здирався вгору ще освітленими сонцем будиночками,— вони наче збігали все вище та вище, не бажаючи поринути в тінь. Але тінь бігла ще швидше, і будиночки гасли один по одному, аж поки й останній зникнув у млі,— ти-мііі вечір опустився на землю, лише високо в небі довго ще жевріла одинока хмарина.
Му, спати. Заплющити очі й одразу ж заснути. Щоб швидше ранок настав.
Тиша, ніч приколисана, темінь. Лиш потріскує, догораючи повільно, багаття, червоними спалахами омиває стіни наметів...
Хоч Юрченко за військовою звичкою прокинувся о шостій нуль-нуль, хлопці підхопилися ще раніше. Вдома, бач, сплять — не добудишся, позіхають солодко, в постелях канікульних ніжачись, а тут немов хто під них жару насипав — прокинулися ще до світанку. І то ж, скажи, чортенята: так повислизали з намету, що він і не почув!
Схопився, став одягатися похапцем (непокоїла думка, чи не почали без нього), та й застиг, прислухаючись: по той бік намету шепіт напружений.
— Оддай!
— Вона твоя?
— Оддай, кажу!
— А вона твоя?
— Оддай, бо в морду заїду!
І вже чутно — сопуть. Вискочив Юрченко: Махота й Гринько. Вчепилися у лопату, той до себе цупить, а той до себе, кружляють, наче бички. І глядачі всі тут же: стоять, зацікавлені,— ану, чия візьме?
— Це що таке? — Юрченко строго.— Хочете, щоб я вас додому одправив?
— А чому він не оддає? — Махота сердито.
— Бо я перший узяв!
— Перший!.. Я цією лопатою ще минулого року копав!
— Ану, хто з вас розумніший? — поцікавився Юрій Прокопович.
Хлопці якийсь час стояли, вчепившись в лопату, та ось Махота неохоче відпустив держак.
— Ну, слава богу, хоч у одного смальцю в голові вистачило!.. Візьмеш, Махото, мою.— В Махоти аж очі од радості зблиснули: не сподівався на такий подарунок. В Юрія ж Прокоповича не лопата — бритва: сама землю копає.
— А ви? — його вже мучила совість.
— Я візьму іншу... Мені, признатися, ця вже набридла.
— Ну й хитрий ви, Юрію Прокоповичу! — засміявся Махота. І всі слідом розсміялися. Не сміявся лише Гринь-
ко: стояв ні в сих ні в тих. Потім підійшов до Махоти, ткнув йому похмуро лопату:
— На!
— Одставить! — скомандував Юрченко. Знав, що лопата ця не один день пектиме долоні Гринькові, але треба ж було одразу поставити новобранця на місце.— Раз вона тобі так сподобалась, будеш нею й копати.— І, показуючи, що рішення його остаточне, повернувся до Калюжного:— Чого схопилися затемна? Хто дав команду вставати?
— Та ми, Юрію Прокоповичу, думали, що вже пізно.
— А годинник навіщо?.. Домовились о шостій — до шести спати всім! А тепер — буди-но дівчат і на зарядку!
Після зарядки, після купання, після сніданку веселого вишикувалися знову в стрій. Хлопці на правому фланзі, дівчата — на лівому, і Юрій Прокопович, відчуваючи хвилювання своїх юних бійців і хвилюючись теж, розповів їм усе, що знав про той бій. Все, що знали й вони, знали всі до одного, але зараз слухали так, як ніколи, здається, не слухали. По кожен майже фізично відчував присутність того невидимого льотчика: он там, у воронці, зарослій такими густими кущами, немов хтось навмисне оті кущі й висіяв, і їх треба вирубати, всі до одного, а тоді вже копати, набік відносячи землю, бо невідомо було, на скільки доведеться заритися вглиб, невідомо було навіть тоді, коли майже одразу ж скреготнув метал і пролунав радісно-на-ляканий голос:
— Юрію Прокоповичу, є!
Кинувши сокири й лопати, всі збіглися до Михайла Махоти, який гарячково одгрібав землю руками.
— Ось!
Під пальцями Махоти білів шмат металу: гострий овал, що витикався з землі. До нього вже з усіх боків тягнулися долоні: діткнутись, погладить, помацати; Юрченко, не втримавшись, нахилився й собі. Всі так і вп’ялися у нього, одне й те ж питання горіло в очах.
— Юрію Прокоповичу, він? — запитав хтось пошепки.
Юрченко провів долонею раз, провів удруге. Холодний
дотик металу так і полився в нього, стиснув серце. Він аж здригнувся, мов не до дюралю діткнувся, а до того, що лежить в глибині, в металевій домовині пом’ятій.
— Він, Юрію Прокоповичу?
— Мабуть, що вій,— відповів, розгинаючись, Юрченко. А Махота, ревниво ображений, що хтось насмілився брати
під сумнів його знахідку, задер угору обличчя й сердито сказав:
— Стабілізатор, не бачиш? Чи повилазило?
— А може, крило?
— Кри-ило!.. Сам ти крило!.. Крило було б збоку, а це посередині! — Махота вже відкопував один літак і вважав себе в цій справі професором.
Стали копати далі. Щоб не пошкодити фюзеляж, Юр-чепко провів довкола стабілізатора лінію: копати зовні, а всередині тільки совками, пальцями, віниками, тож тут — дівчатам, а хлопцям уже поза колом. І хлопці копали, не розгинаючись, один з-поперед одного заганяючи в землю лопати,— тільки шурхіт, та хекання, та ошмаття землі, що вилітали раз по раз із ямн. Хлопці копали так запопадливо, як ніколи ще, мабуть, не копали: наче отой льотчик — не мертвий, живий задихався унизу, під землею, і його треба було будь-що врятувати. Хлопці заривалися все глибше й глибше, зупиняючись лише для того, щоб глянути на хвіст літака, який наче виростав із землі під совочками, віничками, дівочими ніжними пальцями,— пом’ятий, покручений од удару страшного метал, в кожні іі складці якого затужавів запечений біль. Хлопці копали й копали, незважаючи на сонце, на спеку, на мухи, на піт, їд и 11 іі та солоний, що встигай тільки витирати, поки Юрченко, що іі сам захопився, і сам копав так, наче рив дли ееое траншею перед неминучим наступом ворога... доки Юрііі Прокопович, схаменувшись, глянув на годинника іі сказав, що пора вже обідати.