— А що? — каже розчулений Гапочка.— Може, й справді поїдемо?
— Не спіши — дочитай до кінця!
"...А ще до Вас, товаришу полковник, від баби й од мене велике прохання: напишіть нам, що Ви іще знаєте про нашого тата. Бо ми статтю читаємо щодня й перечитуємо. Тож чекаємо од Вас вістей або й Вас самих у гості.
Кланяємося Вам і всій Вашій родині!
Зайчик Сашко Васильович".
Вподовж дня, поки й спати лягли, Панас Юхимович носився з листом. Вже в постелі вирішив, що він таки поїде. Візьме Софоньку і майне... От тільки треба довідатись, які там дороги, чи можна пробратись машиною. Гапочка вже раз вибирався в село до рідної матері. За тиждень пройшли добрі дощі, і їхній тоді ще "мерседес" безнадійно зав'язнув у баюрі. Зарився так у чорнозем, що коліс не видно було, і Гапочці довелося добиратися за три кілометри до найближчого села та просити в колгоспі трактора. Була саме неділя, механізаторів — хоч запали, поки знайшли тракториста, поки умовили, поки дотеліпали до "мерседеса", Софонька аж посиніла.
А перед тим їх провідала мати. Не писала, не попередила — усунула в двір з величезними клунками, повними їстівного: думала, що міський люд недоїдає та недопиває. Гапочки закінчили саме будинок, все в ньому блищало та сяяло, старенька боялася й на підлогу ступити, щоб не наслідити, й може, тому, прогостювавши три дні, стала збиратися додому. А може, тому, що Софонька так і ходила за свекрухою з ганчіркою й віником, особливо коли мати заходилася варити борщі та пекти пироги. В Со-фоньки аж голова розболілася од забрудненогр посуду та розкиданої довкола помийного відра шкаралущі: старенька недобачала і частеиько-таки не попадала в відро.
Мати поїхала, Панаса ж Юхимовича раптом облягла туга за рідним солом. Псе стало осоружне й немиле, навіть будинок, навіть молоденький що тоді сад, що вперше мав порадувати щедрим врожаєм. Софонька врешті здалася, і він, щасливим, повний трепетного передчуття зустрічі з минулим, сів :іа кермо "мерсодеса". І навіть ота неприємна дорожня пригода по зіпсувала йому святкового настрою: коли врешті під’їхали до рідного села — зупинилися па високому пагорбі, Панас Юхимович, заглушивши мо тор, вийшов з машини.
— Що сталося? — спитала стривожено Софонька: після пригоди з баюрою вона вже нічого доброго не чекала од цієї подорожі.
— Приїхали,— якось дивно сказав Панас Юхимович.
— Так чого ж ти зупинився?
Панас Юхимович мовчки дивився па рідне село.
Софонька теж— глянула вниз: село як соло, не краще й но гірпіо од тих, через які проїжджали, Панас же Юхимович гно сказав:
— Он наша хата...— Іще хотів щось додати, але голос осікся, а очі зволожились. Прокашлявся, мовчки поліз до мапіппп. Мовчав, аж поки іі до двору під’їхав.
1 тип, і старенькі ворота, що не хотіли ніяк одчинятися, і колодязь посеред двору з дерев’яним, почорнілим од часу відром, і хата, яка за оці роки мов аж присіла, вгрузла в землю,— все це, з дитинства знайоме, до болю, до солодкого щему знайоме, враз обступило Панаса Юхимовича, нагадуючи про себе. "А ти нас пам’ятаєш? Пам’ятаєш?" 1 Ганочка, до краю розчулений, стояв посеред двору, аж поки з хати пііііінла мати.
Іімппіла поважно, статечно, аж урочисто ("Наша мати паче ікону виносить",— казав було добродушно-насмішкувато покійний тато), витерла непоспіхом губи:
— Ну, сину, з приїздом! Давненько ж тебе не було!
Потім було веселе застілля — до пізньої ночі, й товариші, які лишилися живі та повернулися додому: узнавання— певнізнаванпя, радісно-здивовані вигуки: "Мико
ла?! ІІевжо Микола?!" Й оте хитрувато-дядьківське: та куди ж там нас, сірих, узнати, ти ж ои хто, а ми ось хто! І щаслива мати, яка по зводить погляду з сина, і Софонька, яка трохи зверхньо розмовляє з місцевою жінотою, і раптовий гуркіт машини, що урвався під самою хатою: "Та це ж голова!" Голова колгоспу зайшов, припадаючи на протеза, що поскрипував так натомлено й жалісно, наче скаржився на свою долю... Голова колгоспу запитав ще з порога: "А де ж це наш комбайнер? — Бач, згадав, що Панас Юхимович був перед війною комбайнером, єдиним на все село...— Вчасно ж ти, Панасе, приїхав, завтра починаєм жнива".— "Степан! Ох, Степан!" — "А який же ще чорт? Чи, може, забув, як разом ходили на вулицю?" — І стрель оком лукавим на Софоньку. "Знайомся, Степане, з моєю дружиною... А це, Соню, мій найкращий товариш — Степан!" — "Еге ж, товаришували, нівроку.— Все ще не випускаючи долоньки Софоньчиної з своєї шкарубкої руки, дивився на неї, немов прицілювався.— Гарну ж ти нам доярочку, Панасе, привіз!" Софонька аж поморщилась од того панібратського тону, але стрималась, всміхнулася. "А поцілувати її можна, Панасе?" — "Ото — вам би все цілуватися! — виручила невістку свекруха: все бачила, все помічала, ніщо не могло сховатися од її метких очей.— Проходьте-но краще до столу та випийте за моїх дітей чарку!" — "А що, можна й випити,— погодився голова.— За таких дітей не гріх і випить! — Та й заскрипів протезом до столу. Узяв кимось поданий шкалик: — То з приїздом тебе, Панасе! І вас, Софіє батьківно!.. Спасибі, що не забуваєте рідну землю!" І сп’яніння було, бо само-гоночка ой-ой! — і потягло на "Солдатушек", але Гапочка втримався вчасно, щось підказало йому, що ця пісня буде тут недоречною,— натомість співав інших, з дитинства знайомих пісень, прилучаючи свій голос до чоловічих та жіночих лунких голосів, і пахло Панасові Юхимовичу вечорами, коли люди вертаються з поля і пісня лунає ще здалеку, і степом, і небом, смагою наповненим, пахло вітром гарячим в обличчя і шелестом колосся достиглого... "Так заїхати вранці?" — "Заїжджай, обов’язково!" — "Не заспиш?" — "Ждатиму — очей не зімкну!" — "Ну гляди, комбайнере!" І те, що називав комбайнером, а не полковником, чомусь найбільше зворушувало Ганочку.
Софонька теж, слава богу, відтанула: під кінець попросилася в поле й собі. Це ж так цікаво: побачити перший ужинок! Та коли Панас Юхимович спробував її розбудити вдосвіта, вона аж застогнала: "Я так спати хочу!" Ну, чисто дитина! І він її вже й не розбуркував. Тихенько вийшов з кімнати, пішов через сіни до кухні: там уже догорало в печі, а на столі ждав сніданок: "Коли ж ви встали, мамо?" — "Та встала... Стару й сон не бере... Соня ще спить?" — "Спить",— відповів аж зніяковіло. "То й не буди... Вона ж незвична, та й натомилася з дороги... Сідай краще снідати, бо той баламута ось-ось своїм чортопхаєм підкотить! Який був, такий і лишився — і війна не навчила!" Мати звично бурчала, водночас пильнуючи, щоб сип добро поїв, Панасові Юхимовичу суп здався смачним, як ніколи, і світло, і радісно було на душі.