уже треба писати й па нього... Й на Зайчика... "Не зараз... Хай потім... Хай вранці..." Але похоронки не були написані й ранком: німці таки рушили в наступ і вибили з окопів два його взводи — загнали в болото, під кулі та міни, і Гапочка, поклавши в кишені гранати, з автоматом в руці сам пішов піднімати людей під нещадний вогонь,— підняв і повів у атаку. Стріляючи, кидаючи, щось кричачи, він перший доскочив до шанців, перемахнув через бруствер, погнався за сіро-зеленими спинами, що густо дерлися вгору,— його обганяли, і він обганяв, і не було вже нічого, крім бажання наздогнати, ударити, збити, втоптати у землю...
Так його рота не тільки одбила ворожу атаку, а її захопила висотку, всіма прокляту висотку, з якої німці продивлялися весь наш передній край оборони — голову не давали підняти.
— Молодець, Тапочко! — кричав у трубку комбат.— Я знав, що ти у мене орел! — Гапочка одразу ж згадав про "лайко".— Можеш вертіти дірку під орден!..
А Тапочка, слухаючи комбата, приречено думав, що треба сідати й писать похоронки. По тільки на політрука й Зайчика, а що па чотирнадцятьох, що їх иоховали сьогодні в братській могилі. По подякувавши навіть комбатові, Тапочка поклав трубку, довго дивився на гору документів, що належали вбитим. Важко зітхнув, підсунув до столу осліп, вийняв з кишені трофейну ручку з "віч-пим" пером.
Знову задзвонив телефон.
Гапочка здригнувся, кинув з досадою ручку. Ні, йому таки не дадуть і дихнути! Що за проклятий день!
Звівся, взяв трубку, що аж підскакувала,— дзвонив знову комбат.
— Як там у тебе, Тапочко? — голос комбатів лунає весело, по-панібратському.— Тихо?.. Фріц не ворушиться?.. Тоді чекай гостей. Гостей, а не німців! — і засміявся власному дотепові.
Гостями могло бути тільки начальство, комбат, либопь, уже роздзвонив на весь полк, Гапочка занеиокоєно глянув на дві пом’яті постелі з кинутими жужмом шинелями, заходивсь прибирати. Навівши у землянці такий-ся-кий лад, глянув на себе в люстерко, що лишилося після чепурупа-політрука: брудною щетиною заросле обличйя, праве око червоне од крововиливу, ще скроні синець отакенний, гімнастерка з обірваними гудзиками, на шиї
рудий валик бинта. Глянув донизу, на галіфе: роздерте вище коліна — шматонуло осколком?.. Ні, швидше зачепився об колючу дротину... Там того дроту було, як сміття... Ганочка дивився на себе, на свій одяг пошарпаний, на стоптані чоботи, руді од болота, і думав приречено, що вигляд у нього, як у арештанта,— тільки приймати гостей! Згадав про нове галіфе з тонкого командирського сукна, що його ще не надягав жодного разу, дістав, переодягнувся похапливо (не вистачало ще, щоб його застали без штанів!), гімнастерку ж полишив цю, бо іншої не було... За гімнастерку хай вибачають — не до парадів було... Об-бинтував ще раз шию, дістав бритву, шматок ерзац-мила, що пахнув чорті й чим, заходився голитися. З молодою м’якою щетиною паче зшкрібав утому, що накопичувалася протягом оцих днів і ночей, осідаючи в ньому,— вивільнявся од чогось важкого й похмурого, з насолодою водячи бритвою, і, коли вмився й одеколоном навіть протерся, йому стало аж легше.
Комбат, як і обіцяв, прийшов секунда в секунду.
— Ну, Гапочко, розкажи кореспондентові, як ти у мене воюєш! — закричав ще з порога.— Знайомся, товаришу майор: це мій найкращий командир... А це — товариш майор, кореспондент нашої фронтової газети. Відчуваєш, чим пахне?
Од комбата пахло фронтовими ста грамами. Був явно задоволений Тапочкою, а ще більше, мабуть, собою: в тім, що рота не тільки відбила атаку, а й потіснила ворога, відчував і свою неабияку заслугу. Кореспондент, високий цибатий майор, одразу ж потягнувся до планшета, але комбат його зупинив:
— Зачекай, майоре, у нас так не водиться... Спершу перекусимо, а тоді вже й до діла.— І підморгнув до Тапочки: давай, мовляв, пригощай!
Ганочка одкрив бляшанку консервів, нарізав хліба, дістав трофейну баклажку із шнапсом. Запросив до столу.
— Так за що вип’ємо? — запитав комбат, коли шнапс був розлитий по кухлях.— Та, майоре?
— Хай он скаже господар,— кивнув на Тапочку кореспондент: Тапочка весь час ловив на собі його допитливий погляд.
— Рубай, Гая'очко, тост! — весело скомандував комбат,— Не осором царицю полів!
Тапочка тости проголошувати не вмів, коли й траплялося, то пив мовчки. Хотів уже був проголосити тост за нашу перемогу, бо цим, власне, і жив кожен фронтовик, та ось погляд його упав па солдатські книжки, що лежали осиротіло на ліжку. Перед очима його гойднувся широкий горбик землі, що виріс за землянкою, де лежали і Зайчик, і політрук. Тихо сказав:
— Вип’с.мо за світлу пам’ять тих, що загинули...— Хотів іще щось додати, ало бипт душив горло, і Тапочка, морщачись чи то од болю, чи од смердючого шнапсу, висушив кухоль до дна. Й одразу ж відчув, який він голодний: з учорашнього дня крихти в роті пе мав.
Потім кореспондент таки розстебнув свій планшет, дістав блокнот і авторучку.
— Не звертайте уваги,— сказав. Тапочці ж стало ще важче говорити, хоч він чесно намагався розповісти про все, що відбулося протягом минулої доби. Хотів був почати із того, як зіткнувся з німецькою розвідкою, але комбат його перебив: "Ти про бій давай, про бій!" — Ревнивий до слави свого батальону, комбат не хотів, щоб кореспондент довідався про цей неприсмний випадок, і Тапочка став розповідати про бій. Невдоволений собою, аж морщився внутрішньо: так у нього незугарно виходило. Кореспондент занотував. Тапочці весь час здавалося, що майор тільки вдає, що записує, коли ж він замовк, майор задумливо почухав чоло.
— Не густо,— засміявся, морщачи носа.— Ну, нічого, щось домалюємо.— Ще раз почухав чоло, а комбат, занепокоєний тим, що розповідь Тапочки не справила враження, поспішив пояснити:
— Він у мене третю добу вже не спить... Фріців у гості чекав...
— Перепало вам! — поспівчував кореспондент.— По собі знаю, що це таке... Ну, гаразд, не буду більше вас мордувати... Ще одне — і кінець... Назовіть кількох бійців... Про кого треба згадати.
Тапочка одразу ж подумав про Зайчика. І, намагаючись не зустрітися поглядом з комбатом, став розповідати про нічну пригоду. І диво! — розповідь полилася легко та вільно, де й знаходилися слова, кореспондент враз ожив, очі його загорілися, ручка прудко забігала по чистії! сторінці.