Гапочка йшов уздовж шеренги, марно намагаючись розгледіти обличчя бійців. Не бачив ні брів, ні очей, ні губів — лиш© неажразно сіріючі плями під великими й малими пілотками. А може, це й краще, що він їх не бачив: скільки провоював, а й досі не міг звикнути до нетривкості людського життя... Звикнути до того, що людина, яка щ© зранку стояла перед тобою жива та здорова, увечері може бути вже мертвою.
Зупинився навпроти "хвостика", зовсім уже не по-ко-мандирському, тихо і м’яко спитав:
— Ваш© прізвище, товаришу боєць?
"Хвостик" здригнувся, наче оце щойно вгледів командира, виструнчився, дзвінко вигукнув:
— Зайчик!
Хтось ннрсвув, хтось реготнув, Ганочка ж із жалем дивився на Зайчика: до щему в серці хотілося, щоб оцей "хвостик" хоч трохи пожив.
— Хворі є? — звернувся до шеренги в надії, що Зайчик озветься перший. Тоді він одправив би його в санбат. Поки дійде, поки там розберуться, дивись, і мине оцей бій, що не обіцяв нічого хорошого.— Псі здорові? — запитав ще раз Ганочка, бо шеренга мовчала.
— Та мовби по хворі,— обізвалися з правого флангу.— Хіба що голодні
— Старшина! — обернувся до старшини Гапочка: він уже вирішив, що робити з Зайчиком.— Бійців нагодувати, порівну розвести по взводах... Рядового Зайчика до мене вістовим...
Панас Юхимович аж морщиться болісної йому тепер здасться, що Зайчик ножна би довше, коли б він його відправив у вааод. Адже німці того дня так і не наступали: заслали тільки розвідників, коли він повертався од взводів. Він, замполіт і вістовий Зайчик...
А перед тим був довгий день, повний тривожного чекання наступу німців. Без кінця дзвонив телефон. Гапочка хапав розаечену трубку, прикладав нервово до вуха: лунав здебільшого, охриплий од постійної лайки голос комбата. "Як там німці?.. Не ворушаться?.. Гляди мені, Гадочко!.." Гайочка клав трубку і важко зітхав: уже наперед відчував себе винним. Подзвонили двічі й з полку, і хоч ці не лаяли, не погрожували здерти три шкури, коли що буде не так, йому від цього було не легше. Під кінець дня Гапочка вже був би радий, аби німці рушили в наступ,— тоді він хоч знав би, що йому робити, але німці
мовчали, зачаєні, німці навіть не відповідали на постріли, наче знущаючись із нього,— таке, хоч самому піднімай людей в атаку.
Врешті не витримав і сам комбат: перед обідом появився в землянці.
Одразу ж стало тісно, хоч комбат був низенький на зріст, ще й худий,— може, од комбатового басовитого голосу (хто не бачив його, а чув тільки голос, обов’язково думав, що розмовляє з людиною двометрового зросту). А може, від кавалерійської бурки, що її носив навіть улітку комбат, нещадно під нею пріючи,— Гапочка аж у стінку вдавлювався, щоб не зачепити начальство.
— Так що твої, Тапочко, німці?.. Що вони собі думають, га?..
Гапочка одразу ж відчув себе винним за німців.
— А це що таке? — помітив Зайчика комбат.— Чому не в окопах?
— Це мій вістовий.
— Вістовий?.. Багато, Тапочко, живеш!.. Я, можна сказати, весь батальйон оголив, а ти ординарців заводиш!.. У генерали націлився, Тапочко?
Гапочка про генеральські погони й не снив, одпак заперечувати не став: з гіркого досвіду знав, що начальству краще не перечити, начальство треба слухати мовчки й уважно.
— Гляди мені, Тапочко! — паче бажання стати генералом було якоюсь крамолою.
Влетіло й політрукові, літньому вже чоловікові з обвислими, як у сома, вусами (Панас Юхимович напружував, напружував пам’ять, але згадати його прізвища так і не зміг).
— А ти чого опустив свої вуса? Німців злякався?
— Вуса тут ні при чому,— відповів політрук, чим і викликав нову порцію крику: комбат був переконаний, що підлеглих можна виховувати лише криком і лайкою.
Накричавшись досхочу, комбат забажав пройтися по передовій: на власні очі побачити, як приготувалися взводи до наступної атаки німців. І хоч Гайочка з політруком його відмовляли: день же, поки добиратимуться до окопів, німці перестріляють їх запросто! — але так і не вмовили. "Боїшся, Тапочко?" І Гапочка й політрук врешті взяли автомати. "І вістового прихопіть, хай звикає!" — не забув, бач, і бійця, що перелякано сидів у кутку. Зайчик теж ухопив автомат, подарований Тапочкою (нищечком грав-
ся ним, наче дитина, приміряв і сяк і так — не міг намилуватись), вискочив за командирами: найбільше боявся, мабуть, одстати.
Німці, звісно ж, їх обстріляли: на белебні, щойно виткнулися з-за ріденьких дерев. Під ногами чавкотіло болото, попереду, на довгому пагорбі, чорніли наші окопи, а ще трохи далі, на висотці ириилеснутій, густо порослій кущами, сиділи вже німці... вони відкрили вогонь з міномета: перша міна провила вгорі тоскно й тривожно, і необстріляний Зайчик, який іще не знав, що та міна, яка виє, то ще не твоя, а твоя та, що шелесне, плюхнувся прямо в твань, що й дало привід комбатові поцікавитись саркастично: "Як ти з такими воювати збираєшся, Тапочко?" — наче не він Зайчика і прислав; але за кілька секунд вже сам лежав у болоті, бо друга міна вже не завила — зашелестіла над головами. І рвонуло, і вибухнуло, й обкидало тванню...
Добралися до наших окопів, як чорти, перемазані, а в Зайчика було зблідло обличчя і великі, страхом налиті очі. 1 в першому ж бліндажі Тапочка наказав бійцеві почекати їх тут. Хай прийде до тями, трохи оговтається: по собі упав, що перші хвилини під вогнем найстрашніші. Хай потім буде ще гірше, набагато гірше, але перший осколок, перша куля не забуваються.
Комбат облазив усі окопи, перевірив майже кожну гвинтівку, не кажучи вже про кулемети, нагнав страху на командирів взводів, пообіцявши з їхньої шкіри пошити собі чоботи, якщо не втримаються, і знову ж, не чекаючи, поки смеркне, поліз у болото. Цього разу Зайчик не впав, як завило вгорі,— втягнув лише голову в плечі, а коли врешті добралися до ріденького лісу, засміявся нервово, назад оглядаючись: хоч як німці по них стріляли, а вони, бач, уціліли! І в очах його сяяв радісний подив...
Комбат нарешті пішов, Тапочка ж, діждавшись вечора, вирішив ще раз провідати взводи: не те що не довіряв своїм командирам — просто йому не сиділося в землянці. Не сиділося й політрукові, і вони тепер уже втрьох, разом із Зайчиком, рушили на передову.