Василь Гнатович посміявся услід: ну й Буздє, з цим по знудьгуєшся! — і на душі йому стало ще веселіше. "А що, буду бігати! — подумав задиристо.— Костюм спортивний кушпо, кеди — і щоранку на свіже повітря!"
Біля ятки вже зібралася черга. Чималенька, душ тридцять, не менше, в основному жінки та кілька пенсіонерів: ну, цим тільки й лишилося, що по чергах вистоювати,— і всі, звісно, квапляться, всім ніколи, тому й пильнують, щоб ніхто не взяв поза чергою. І хоч Василь
Гнатович міг би скористатися тим, що він же ще не одужав, ось і ціпок в руці, та все ж не став пхатися наперед: зупинився в кінці черги, жартома запитав:
— Хто тут перший?
— Ось ми перші ззаду! — відповіли йому.— Ставайте за нами!
Василь Гнатович став за крайньою жінкою, сказав, аби щось сказати:
— А сонечко вже припікає! — Бо сонце й справді гріло по-літньому.
— Еге ж, припікає,— погодилася жінка.— Ще й молоко, гляди, скисне.
— Не встигне,— заперечила інша.— Не бачите, скільки підходить!
Люди й справді підходили: весна ж, молока стали завозити менше, прогавиш — сьорбай водичку; Василь Гнатович не встиг уперед і на кілька кроків просунутись, як за ним уже виросла черга, добре ж, що вийшов завчасно. Він оглянувся і одразу ж наткнувся на погляд жінки, яка стояла позаду, і той погляд різонув його, наче ножем.
Василь Гнатович похитнувся, наче його зненацька вдарили. Одвернувсь, зіперся на ціпок. "Що це?.. Хто вона?.. Ні, це мені здалося!.." — Хоч уже знав: не здалося, очі аж палахкотіли ненавистю, вони пекли його й зараз — у сіпшу, в потилицю, він міг би напевно сказати, куди вона зараз дивиться... "Та ні, цього бути не може! — Василь Гнатович подумати не міг, щоб хтось його отак ненавидів...— Дурниця якась! Божевілля! Просто жінка чимось знервована... На когось, може, розсердилась, а мені здалося...— заспокоював себе, але погляд пік та й пік йому спину.— Це хвороба... Й досі хвороба... Ху ти, що вона може зробити з людиною!.." Василь Гнатович мусив-таки оглянутись — пересвідчитись, що то йому здалося, але боявся знову обпектися об ті очі.
Врешті, наважившись, оглянувся ще раз.
І знову, мовби на ніж, наткнувся на погляд жіночий.
Вона дивилась на нього поглядом того, хто розстрілює,— нещадно, незблимно, з такою жагучою ненавистю, що Василя Гнатовича так жаром і обдало, і він, не витримавши, одвернувся, але від того стало не легше: очі знову пекли йому спину. Вже пе було сумніву, що той погляд не випадковий: жінка дивилася саме на нього, йому адресувала жагучу ненависть.
"Та що ж це таке?.. Господи, що ж це?!"
Лишатися в черзі вже не міг. Хвороба наче знову повернулась до нього, всередині заворушилося, зібгалося, стиснулось, перед очима попливло-попливло, затремтіли коліна. Боячись, що він от-от упаде, Василь Гнатович вийшов з черги, притулився до ятки: учепитися, обіпертись, перестояти — ні про що вже більше не думав, і тут йому в спину, у вуха ударив пронизливий, ненавистю загострений голос:
— Не давайте йому поза чергою!.. Звикли без черги!
Кричала та жінка: Василь Гнатович міг би заприсяг-тися, що тільки вона.
Хтось їй відповів, що навіщо кричати, не бачите хіба — людина ледь на ногах тримається.
— Прикидається, щоб без черги пролізти! — закричала жінка ще дужче.
— Та побійтеся бога — отаке на чоловіка казати!
Черга заворушилася, загаласувала, наче заведена, одні
нападали на жінку, інші її підтримували, люди стьобали одне одного дошкульними словами, крику не жаліючи,— Засиль Гнатович поспішив забратися геть.
Знову йшов вулицею — не йшов, а волікся. Опиравсь па ціпок, порожній бідончик бив його в ногу, а в спину штовхали сердиті голоси.
— От...— сказав Ліні.— Набрав молока...
Т кинув порожній бідончик.
Дружина жахнулася, звісно:
-— Що сталося, Ііасю?.. Та па тобі помає лиця!
Ііаси.ш, Гнатович, пі слова більше не сказавши, пройшов важко до спальні, як був у костюмі, упав па ліжко. Все у ньому застигло, не хотілося нікого бачити й чути, билося тільки одне: "За віщо?"
Дружина метушилася наполохано, наливала якісь ліки, і щоб тільки одчепитись од неї, Василь Гнатович випив, знову ліг, стуливши міцно повіки, а вона все допитувалася, що, може, він хоче заснути, наче не бачила, що він уже й очі заплющив,— врешті таки догадалася вийти, спасибі й на цьому, двері хоча б зачинила! Василь Гнатович із злістю подивився на одчинені двері, йому вже здавалося, що дружина те зробила навмисне,— о господи, й померти спокійно не дадуть! — але зачиняти двері не став, бо для цього треба було зводитись, а йому зараз хотілося одного: заплющити очі й померти. Зникнути з цього незатишного, злого, осоружного світу, де люди ненави-
дять одне одного. Він застогнав, пригадавши крик жінки й цовні жагучої ненависті очі...
Хтось подзвонив (Василь Гнатович аж здригнувся), хтось прийшов, слава богу, не до нього, бо пішли одразу ж на кухню. І забули ж, звісно, причинити за собою двері. їм аби язики почесати, а що людина хвора, те їх не обходить. Ну, нехай та, чужа, а Ліна... Невже вона не розуміє, що він прагне зараз лише одного: тиші й спокою?
Жінка торохтіла, Василь Гнатович упізнав її по голосу: дружина бухгалтера Паїеія Федорівна, така ж бодня з квашнею, як і її чоловік, все за серце хапається, бо хвора. А плескать язиком, бач, не хвора: Василь Гнатович ненавидів тепер усіх на світі жінок, а особливо оцю, Паї-сію Федорівну.
Згодом, слава богу, пішла — щоб ти більше сюди й не верталася! А в дверях з’явилася дружина (вона таки його доконає сьогодні!):
— Васю, не спиш?
— Ні,— відповів непривітно.
— Ну, як тобі?
Підійшла, поклала на лоба долоню. Долоня прохолодна й приємна, але Василь Гнатович навіть цього не хотів од дружини: мотнув головою, скинув геть руку.
— Як ти себе почуваєш?
— Ніяк! — буркнув не дивлячись. "Ох, одстаньте від мене, дайте спокійно померти!"
— Чому ти мені не розповів?
— Що саме? — спитав роздратовано.
— Те, що сталося в черзі.
"Ага, таки принесла на хвості!" — подумав про дружину бухгалтера.
— Нічого було розповідати!.. І взагалі, дай мені спокій...
— Ось я піду й добре її вибатькую! — В голосі спокійної, завжди врівноваженої Ліни бринять гнівні нотки.— Як вона посміла?