— Та якраз па сніданок котові,— відповість з незлим сміхом Катя: ставилася до свого чоловіка, як до дитини дорослої. Так і казала: — Б мене двоє дітей: Леся і Юрко. От тільки но знаю, котре з них більша дитина.
Тож Юрчолко з’їздив у місто, накупив причандалля рибальського — мало по па місячну пенсію: і вудилища, і жилки, і поплавки та гачки,— і відтоді містечкові черв’яки стали глибше зариватися в землю: викопають і на гачок — ловися, рибко, велика й маленька! Ловилася переважно маленька, та ще болячки, що густо обсідали заповзятих рибалок. І після того як було зламано кілька вудок, і кілька матерів перестріли Юрченка на вулиці з останнім, сто п’ятим, як на той час у газетах писалося, попередженням, придумав сусід для своїх підшефних іншу забаву: збирати по лісах, по лугах залишки зброї, що її посіяла густо ніііна. Для музою бойової слави при школі. Ходив кілька разів до директора ніколи і так йому набрид, що той зрештою погодився: організовуйте, тільки глядіть, щоб комусь рукп-логи но відірвало. (Ще свіжі у пам’яті були ті випадки: там рознесло на шмаття корову, там дітей покалічило — земля ще дихала смертю). І виділив при школі кімнату. Юрченко привіз дошки, змайстрував разом із помічниками стелажі, а потім щосуботи й щонеділі став вирушати з ними в ближні й дальні походи: іноді на день, а часом із ночівлею у лісі, біля багаття, в наметах. Поверталися втомлені, як чорти, перемазані, коли й з руками порожніми, а частіше таки з трофеями. Ііа стендах стали з’являтися автомати й гвинтівки з потрощеними прикладами, з погнутими стволами, гільзи гарматні й гранати розряджені, протигази й патронташі, навіть два кулемети: один ручний, а другий "максим", що дожив до цієї війни чи не з часів громадянської: щиток весь прошитий осколками і як ножем зрізане колесо. І під кожним отим експонатом — акуратна табличка: знайдено там-то і там-то; як вдалося встановити, в такому-то році, в такому-то місяці така-то паша дивізія (полк, батальйон, а то й рота) тримала тут оборону. Тут же висіли й фото: солдатська могила па узліссі — тумбочка з п’ятикутною зіркою, а на пій напис побляклий; ланцюжок окопів над річкою, геть зарослий травою; бліндажі та землянки, обвалені вибухами; танк обгорілий, Т-34, з намертво закритими люками; крило літака, що стирчить посеред молоденьких берізок,— наче літак, зариваючись в землю, оті берізки й висіяв; молоді й літні обличчя, переважно таки молоді, навіки застиглі в печальному глянці: рядовий... рядовий... сержант... лейтенант...— тоді їх тільки починали збирати по лісах та по луках, по ланах та яругах та й звозити до братських могил...
Якось прикотили гармату, протитанкову, з подібною Юрченко, молоденький ще тоді лейтенантик, і починав воювати. Витягли з болота (чи то гармаші необачно втопили, чи зробили те навмисне, щоб по дісталася ворогові),— два дні воювали з тванню,— обмили, обполоскали в річці та й затягнули гуртом до ІОрчепка в двір. Тиждень розбирали та чистили намоченим у гасі ганчір’ям (всі ганчірки, що ними користувалися матері, зникали, наче корова злизувала), знову складали, вчилися наводити на рухомі цілі: у корів, що паслися на лузі, в єдиного трактора, який диркав по той бік річки, і таки донаводи-лися: колишній ватажок "банди", а тепер помкомвзводу заклав підкаліберний набій та по тракторові й смальнув. Поцілив якраз у мотор: трактор смикнувся й завмер, а тракторист мерщій скотився на землю.
Того ж дня у дворі ІОрченків зв’явився міліціонер, склав акта "на предмет із’ятія незаконно пріобретьонного ору-жія, іменуємого протівотапковой пушкой". Гармата була урочисто "із’ята", Юрченко оплатив капітальний ремонт трактора, ще й одержав сувору догану по партійній вже лінії, а помкомвзводу відбувся досить легким покаранням: з огляду на те, що поблизу не було штрафбатів, його розжалували на рядового.
Та хоч що б там сталося, музей успішно поповнювався експонатами, музей уже ледь вміщався у відведеній для нього кімнаті і потроху ставав гордістю школи. Особливо після того, як музей помітила обласна газета: подала інформацію, що й фото директора па фоні експонатів. Згадали й підполковника Юрченка, який очолює патріотичну роботу, і Гайочку аж у серце кольнуло, коли він прочитав, Соня ж сказала: "Він довоюється",— мала, мабуть, на увазі постріл по тракторові.
Підростала Леся, вже й вона ходила з татом у походи, не розлучаючися з фарбами й мольбертом,— мріяла стати художницею. Майже щодня бувала в Ганочок: сусіди жили тоді дружно, не минало й дня, щоб не заходили одне до одного, а на опята часто сходились докупи. Соня не раз казала, що ІОр'їенкп хоч трохи й "з привітом", але люди загалом хороші і їм повезло на сусідів. Панас Юхимович радо погоджуване,и, ііому теж подобались ІОрчен-ки, особливо мама Катя, до якої він відчував боязливу пошану: така була серйозна іі стримана. Ганочки вже добудували будинок, у саду рясно родили яблука, груші, пишні та сліпій, Напас Юхимович їздив на Бессарабку — спорту двічі на тиждень, а потім майже щодня. Леся кінчила вже шостий, коли в транш, в переддень Перемоги, зайшов Юрченко й попросив виступити перед учнями із спогадами.
— Розкажете, як воювали.
Знав би, у що це виллється, не погодився б нізащо.
Того вечора лягли спати дуже пізно: Соня підганяла мундир. Мундир провисів майже два роки ненадіваний, і коли Ганочка кинувся його приміряти, то кітель не обіймай черево, а штаті були тісні в поясі. Соня заходилася переставляти гудзики, доточувати комір, про штани ж сказала, що не обов’язково до самого верху й застібати: підхопить на пасок’ та іі сховає під кітелем.
— 11 і хто іі не иом ітить.
Ганочка послухався, а потім, коли вже стояв на сцені, то про штани тільки й думав: все здавалося, що пасок виліз з під кітеля.
Та це ще на нього чекає, це ще буде попереду, а поки що дружина, вже вкотре приміряючи кітель, цікавиться, не випускаючи нитки з зубів:
— Про що ж ти їм розповідатимеш?
— Про війну...— Ганочка і сам до ладу не знає, про що говоритиме, його вже аж острах бере, що отак легковажно погодився. Міг би й відмовитись, пославшись на якусь вигадану хворобу, а тепер вже було пізно.