Хитнуло, гойднуло, поїхали...
— Вилазь, капітане!
Гапочка розплющує очі: якийсь двоповерховий будинок, широкі сходи, високі храмові двері, "Де це ми?.. Що це?.."
— Ти що, заснув? — лунає генеральський смішок.— Оце наречений!
Усі вже стоять біля "віліса", і Гайочка, лякливо здригнувшись, зіскакує теж. Земля одразу ж гойднулася, він заточується (оті кухлі таки дають себе взнаки), чиясь рука підхопила його під лікоть, чийсь голос веселий лунає у темряві:
— Соню, тримай чоловіка, а то втече!
Й одразу ж з другого боку хтось бере його за руку, горнеться віддано й пікшо.
Гайочка аж зціплює зуби, щоб не гойдатися, щосили проганяє дрімоту. Чиясь постать спритно збігає догори, одчиняє широко двері:
— Прошу заходити!
Гайочка впізнає ад’ютантів голос. І хоч Соня вже тягне його до сходів, він упирається: поруч же Батя, комдив, генерал — йому першому й іти.
— Давай, давай, капітане! — рокоче поблажливо генеральський басок, і Гапочка врешті наважується ступити на сходи.
Коридор... Що коридор... Невелика, освітлена гасовою лампою кімнита... Стіл у плямах, два обдерті стільці, товстий зошит посеред столу, чорнильниця-невпливайка, учнівська ручка... Жінка у сірій вовняній хустці поверх жакета, з заспаним сірим обличчям.
— Прошу заходити! — Ад’ютант уже в кімнаті, він хапає один із стільців, витирає долонею, підставляє генералові. Батя важко сідає, стілець тріщить, але не ламається.
— Зареєструєте нам молодят? — лунко запитує він. Скидає кашкет, проводить долонею по сріблястому йоржикові.
— Зареєструю,— відповідає жінка тихо й безбарвно.— Треба тільки документи...
— Документи є! — голосно відповідає комдив.— Капітане, лейтенанте, давайте ваші військові квитки!
Гапочка слухняно дістає військовий квиток, оддає генералові. Подає свій і Соня. .-/
— Ось вам, громадяночко, документи! — ляснувши ними по долоні, говорить комдив.— Нате, пишіть, що положено!
Жінка бере військові квитки, розгортає, кладе на стіл. Розкриває потім зошит, щось до нього записує. Перо скрипить жалісно й сумно, і лише зараз доходить до Тапочки, що все це пе жарти, все це не гра, а всерйоз, і оця дівчина, яка стоїть поруч, завмерла, про існування якої він кілька годин тому навіть не знав, стане йому дружиною. Він оглянувся розгублено, наче надіявся побачити одчинені двері, в які можна, поки не пізно, втекти, але замість дверей наткнувся поглядом на веселе й трохи глузливе обличчя ад’ютанта...
— Вітаю з законним одруженням! — сказала так же безбарвно жінка, повертаючи військові квитки.— Бажаю повернутися живими з війни...— Тут обличчя її пересмикнулося болісно, затремтіли вуста.
— Так, громадяночко, так! — Комдив звівся, одкаш-лявся, клацнув пальцями в сторону ад’ютанта: — Майоре, шампанського!
Ад’ютант послав руку за спину і наче з повітря дістав пляшку з золотою головкою. Послав другу — і вже у ній кілька фужерів.
— Наливай! — скомандував генерал. Очі його зволожилися, обличчя втратило начальницьку твердість.— Вип’ємо за щастя молодої сім’ї: щоб повернулися живими з фронту і народили гвардійців! І щоб до всіх наших жінок повернулися чоловіки...
— Мій уже не повернеться,— сумно сказала жінка. Сказала, таТі схаменулася одразу: обернулася до молодих, і Ганочка побачив, які в неї добрі очі.— Бажаю вам обом щастя... Од всієї душі...
Цокнулися фужерами, випили...
І знову ніч, і шалений біг "віліса", і чорний вітер, що обдимає обличчя, і м’яко притулсчіе тепле илече, що довірливо горнеться, і ще веселіше застілля, і "гірко!", і тепер уже губи, що самі шукають його губів, і очі, світлі, аж моторошні, до самісінького дна розтулені тільки для нього, і невелика кімната, і ліжко розстелене, і Соня, і він. Хтось прибирає бликун, причини щільно двері, якісь голоси, чийсь зачаєний сміх стихає по той бік дверей, порипують, віддаляючись, кроки, западає напружена тиша — чекання того неминучого, що має от-от статися,— Гайочка чує гаряче дихання власне, гупання свого великого серця, тугий комірець гімнастерки боляче впивається в шию, але він не насмілюється його розстебнути, щоб Соня не витлумачила цей його порух інакше... і оце ліжко, безсоромно оголене ліжко, яке чекає на них, нагадує про себе, хоч як він оминав його поглядом, Гапочка аж одступає подалі — до вікна, що вимальовується сірим прямокутником на чорному тлі, й здригається од Сониного голосу:
— Ох, як я втомилася!
Обертається й майже натикається на Соню: стоїть, піднявши до нього облияяя, якась дитинно-беззахисна, і Тапочка, враз пронизаний жалем, ступає до неї: обійнять, пригорнути, утішити, а вона, зрозумівши по-своєму отой його рух, легенько штовхає його долонею в груди:
— Зачекай.
І починає роздягатися.
Звільняється од портупеї, скидає гімнастерку, спідню солдатську сорочку — донизу, додолу, навіть не дивлячись, куди вони падають. Рухи її гнучкі та безшумні, вона мовби виконує таємничий ритуальний танок, що гармонійно зливається з оцією прозорою темрявою... ще порух... ще помах руни,— звільнившись од ліфчика, стоїть перед ним гола по пояс, наче дикунка. Гойднулася, підійшла упритул, піднесла руки, наче в молитві.
— Боже, який ти великий! — І вже нетерпеливі пальці вивільняють його шию од гудзиків.— Та нахилися ж! — з нервовим смішком.
Тапочка покірно нахиляється, гімнастерка, сорочка наче самі собою сповзають із нього, дві гарячі долоньки охоплюють шию, вона припадає жагуче й одступа, одступа од вікна, ведучи його за собою...
Потім питала, вражена:
— Ти вперше? — І цілувала розчулено: — Боже, яке ти чудо! — І в якомусь каятті стогнала:
— Чому ти раніш мені не зустрівся?.. Чому?..
І Тапочці було її жалко. І соромно за власну незайманість...
Потім був ранок, який ледь загорався, і якась особливо тепла, затишна тиша, і юне обличчя із склепленими міцно повіками, і тихе дихання крізь ледь розтулені губи, і довірливо притулене голе плече, і по всій кімнаті розкиданий одяг. Тапочка, злякавшись, що хтось зараз зайде і застане їх разом, зірвався з ліжка, поспіхом став одягатися. Зібрав її одяг, акуратно склав на стільці, навшпиньки пішов до дверей.
— Ей!.. Ти куди?
Обернувся, зустрівся поглядом із світлими очима, що весело і трохи здивовано дивилися на нього.