І Василь Гнатович Загурко прокинувся од веселого дотику сонця, що світило на все вікно, і всміхнувся назустріч новому дню, хоч йому, здавалося б, і не було особливих причин усміхатись. Обережно, поволеньки, за звичкою, що виробилася протягом останніх трьох місяців, він звівся на широкій, як баржа, постелі (дружина вже давно поралася на кухні), випростав з-під ковдри ноги, звісив їх з ліжка. Ноги були худющі, аж сині, ріденьке волосся не приховувало хворобливої голизни; щоранку, прокинувшись, Василь Гнатович довго й зосереджено вивчав свої ноги, відчуваючи похмуру насолоду від иевтішного того споглядання. І казав щоразу дружині: "От, усе сохнуть. Скоро зовсім зламаються". І сердився, коли дружина відповідала, що не сохнуть, не треба вигадувати... Однак цього ранку Василь Гнатович хоч і звісив ноги з постелі, але не став їх роздивлятись, а похапцем засунув у штани: чомусь стало соромно виставляти їх напроти сонця.
Взувся в капці, пішов до вікна.
І йти йому сьогодні було легше, аніж учора: звична кволість мов одступилася, не гойдалися стіни й не нудило: "Може, й справді одужаю?" — подумав з боязкою надішо й одразу ж пригадав вчорашні відвідини лікаря, як той лікар, молодий та здоровий і від того аж неприємний, нарочито бадьоро сказав: "Та ви зовсім моло
дець!"— хоч молодцем Василь Гнатович не почувався ніяк. А сьогодні хвороба й справді одступилася наче, і тіло було незвично легке, і радісний живчик затріпотів усередині,— підійшовши до вікна, Василь Гнатович так і пірнув у сонячні промені, вони сипонули на нього, омили до останнього нігтика, пронизали так, що він відчував їх дотик ласкавий до кожного м’яза, кожної жилочки і чи не вперше за всі оці місяці вдихнув на повні груди... раз і вдруге вдихнув, і йому легенів забракло: хотілося ще й ковтнути повітря. Нетерпляче смиконув шпінгалети, штовхнув раму — вікно відчинилося, мов вистрелило, в обличчя, в жадібно розтулений рот, хлюпнуло таким запашним і бадьорим, що він весь затремтів,— пив і не міг напитися, дивуючись щиро, як не додумався досі одчиняти щоранку вікно, провітрювати кімнату. Дивився очима проясненими на сонце, на річку, на ліс — так дивився, наче оце побачив уперше. І думка, що він таки починає одужувати, що страхітливий рік з операцією, з тримісячним перебуванням у лікарні, з непорушною прикутістю до ліжка, з важкими запахами ліків, що ними були й сїішї просякнуті, з похмурими ранками й моторошно довгими ночами, з думками, од безнадії чорними, з постійною роздратованістю на всіх і на все,— думка, що цей страхітливий рік нарешті скінчився і він від сьогодні стане жити по-новому, як і всі люди довкола,— ця думка, спершу боязка та несмілива, з кожним поглядом, подихом все більше утверджувалася в ньому — так що защеміло в очах. Але це був приємний, радісний щем, він упивався ним, як дитина, і, одірвавшись од вікна, погукав:
— Ліно!.. Ліно!..
Мав поділитися радістю — негайно, секунди не гаючи.
Дружина не обізвалася. Може, вийшла надвір? A Monte, па кухні? Певно ж, на кухні — готує, сніданок. Щоб потім, обережно прочиняючи двері, заглядати щохвилини: прокинувся? Не прокинувся? Накапати ліків, нагодувати...
"Не вийде, голубонько!.. Не встерегла, прогавила!.."
Він розсміявся уголос, уявивши, яке в неї буде лице, і в зовсім уже пустотливому настрої вийшов із спальні. Не взяв навіть ціпка. "К бісу ціпок!.. Інвалід?.. Я вам ще покажу інваліда!.."
— Ліно, ти тут?
— Ноже, що сталося?
Дружина, як стояла біля плити, так і. завмерла. Василь Гнатович не появлявся на кухні відтоді, як його забрали в лікарню. Та й не прокидався так рано: засинав десь о другій, о третій, іноді перших півнів стрічав, то й спав до полудня.
Дивилась налякано, і її велике лице повнилося звичною тривогою за нього.
— Нічого не сталося,— заспокоював дружину Василь Гнатович: в ньому все ще іскрилося, все ще всміхалось, тон усміх мимоволі одбивавсь на обличчі. Не витримав, як дитина, похвалився:— Ти знаєш, я сьогодні вперше відчув себе здоровим! От ходжу без ціпка... І голова не йде обертом...
Дивився на Ліну, чекаючи, що дружина теж зрадіє, засміється,'чи що, а вона раптом заплакала. Затремтіла обличчям, сльози з очей так і ринули. І чи не вперше подумав Василь Гнатович... ні, не подумав — серцем відчув, яка вона змучена. Вперше помітив і сиві пасма, і зморшки навколо вицвілих вуст, і кофту пом’яту, давно, мабуть, неміняну,— та кофта найбільше вразила Василя
Гнатовича. Адже Ліна була чепурухою: зодягалася щодня — мов у гості збиралась.
— Нічого, Васю, нічого,— говорила вона, коли Василь Гнатович, пронизаний жалем, взявся її утішати: оце добре! Тут радіти треба — не плакати! — Це так... Це зараз пройде...— І всміхалась крізь сльози, й витирала долонею мокре обличчя.— Хіба ти не знаєш жінок?..— їй уже й незручно було за раптові ці сльози.— Іди краще полеж. Поки я сніданок зготую.
— Як?!—обурився жартома Василь Гнатович. Вона його знову вкладає? Мало він намучився в тому остогидлому ліжку? Мало її вимучив?.. Ні, голубонько, більше не діждешся! От він візьме та й затанцює...
— Танцюй, Васю, танцюй. Тільки не тут, не на кухні.
Вийшовши з кухні, Василь Гнатович замало не перекинув бідончик, що стояв під дверима. Одразу ж упізнав цю посудину: дружина носила в ній молоко і нині, либонь, зібралася, бач, і карбованець зверху поклала,— жаль до дружини, яка ніколи б отак не поставила на підлогу чисту посудину, знову пронизав Василя Гнатовича, він відчував якусь провину перед нею: "Запоралась, бідолашна, коло мене!" Нахилився обережно — все ще боявся, що ось-ось попливе перед очима, підняв бідончик, щоб поставити на стільця, та й укляк од раптової думки: а чому б йому самому не сходити по молоко? Це ж майже поруч, триста метрів, не більше, то він що — не дійде? Дійде, їй-богу ж, дійде, тільки треба взяти ціпок, з ціпком усе ж надійніше.
Тихенько, щоб не почула дружина, повернувся до спальні. "Ото буде здивована!" Наперед вирішив, з молоком повернувшись, поставити бідон знов під дверима. Ціпок не стояв коло ліжка — лежав на підлозі. Василь Гнатович різко нагнувся і ледве не впав: гойднулася перед очима підлога, нудотний клубок підкотився під горло. Судомно вчепившись у бильце ліжка, Василь Гнатович стояв, не розгинаючись, чекаючи гострого болю в шлунку, що завжди в таку мить з’являвся, але болю не було, неспокійно тільки щось ворухнулося, і він обережно, сантиметр за сантиметром, розігнувся. Огидно тремтіли ноги, пливла, гойдаючись, кімната. Щоб не впасти, Василь Гнатович примостився на ліжко. Витер долонею враз змокріле чоло. В голові шуміло, дзвеніло, в скроні гаряче било, стіни все ще погойдувались, і пливло, пливло кудись ■ набік осяяне сонцем вікно.