# # #
Як повести розповідь, з чого почати?
Може, з того вересневого ранку, коли Даринка прокинулася з думкою, що вона покохала. Коли лежала завмерла, приголомшена незвіданим досі почуттям, і світ увесь, здавалося, завмер разом із нею.
А може, почати цю розповідь з того, що коли б Даринка була богом та заходилася творити власний світ, то в цьому дивовижному світі всі дні були б понеділками. Ні вівторків, ні серед, ні п’ятниць, ні субот — лише понеділки.
І з усіх уроків — лише фізкультура.
Гімнастичний зал, турніки, драбини. Величезне, на всю стіну, вікно, висока, під хмари, стеля. Море повітря після тісного класу. І Даринчине тіло, непідвладне земному тяжінню. І сторожкі теплі долоні молодого вчителя. Вони стежать за нею, ладні підхопити щомиті, підтримати, не дати упасти.
Може, тому Даринка злітає над турніком, над перекладинами як ніколи зухвало й сміливо: їй здається, що долоні його весь час поруч. Навіть тоді, коли вона повертається зі школи додому. Несе їх при собі, бентежно пронизана постійним їх дотиком, і немає на світі людини щасливішої, бо весь час, куди б не ступила,— натикається на ті ласкаві долоні.
— Ти його любиш!
Це сказала їй Віра, подруга, коли поверталися разом із школи.
— Ти його просто любиш.
— Я люблю? Я? — задихнулась од гніву Даринка. Ладна була побити подругу.— Хто це тобі сказав?
Віра стенула плечем:
— І так усім видно — не треба й казати!
— Брехня! — вигукнула гнівно Даринка: аж сльози бризнули з очей.— Чуєш, брехня!
Вночі ж солодко плакала: вона таки любить.
І вранці, прокинувшись, розгублено думала, як тепер піде до школи. Як зустрінеться з ним.
— Не треба! — сказала Даринка сердито, коли він звично потягнувся до неї руками: підсадить на турнік. Здавалось, усі дівчата дев’ятого "б" так і вп’ялися у неї очима.— Я сама.
— Ти я? не дістанеш!
— Дістану!
Закусивши губу, метнулася вгору. Вчепилась в металеву трубу, гойднулась, злетіла під самісіньку стелю,— зірватись, упасти, розбитися на смерть, хай знають... Що "знають", не могла б сказати й сама. І коли червона, захекана скочила з турніка, коли стала в шеренгу,— не дивилась на нього.
І не було в цю мить людини нещаснішої, ніж Даринка.
"Більше вони мопс тут но побачать!"
Та минули вівторок, середа, четвер. Промайнули субота й неділя, і Даринка знову пішла на урок фізкультури.
Це вже стало сильніше од неї.
Ну й що, як одружений? Яке їй діло до того? До нереальної тієї істоти, яку вона і в очі не бачила? Якась тінь, ледь помітна хмаринка на її пречистому небі.
Вперше стріла їх разом під час літніх канікул.
Веселою зграєю подалися в кіно. Суцільне "ха-ха" та "хі-хі", покажи пальця — помруть, поки хтось із дорослих на них не нагримав. Тоді вони принишкли, тамуючи сміх, боячись глянути одна на одну, щоб не розреготатися вголос. Даринка, одвернувшись од подруг, наткнулась поглядом на нього.
Він сидів з ними в ряду. Давно їх, мабуть, помітив і тепер весело і приязно кивав Даринці. Повернув голову до молодої жінки, що сиділа поруч, став їй щось говорити. "Про мене!" — подумала Даринка. Одвернулася різко, щосили вчепилась долонями в бильця,
їй стало жарко. Серце стукотіло десь аж у скронях, очі були гарячі й сухі.
— Ти знаєш, хто сидить поруч? — прошепотіла Віра лукаво.
Даринка зірвалася з місця. Кинулась у прохід, натикаючись на чиїсь коліна, і тут світло, на її щастя, погасло, і ніхто вже не бачив, як вона бігла по залу.
Після того жодна сила не могла затягти її в кіно: була переконана, що неодмінно зустрінеться з ними обома. І вона, його дружина, про все здогадається.
Не пам’ятала, яка вона з себе,— не встигла розгледіти. Щось світле й русяве — невиразне на темному тлі.
— Я ніколи не вийду заміж! — сказала гаряче мамі.— Ніколи!
Минатимуть роки, він постаріє, поховає дружину. Стане сивий і згорблений, як їхній учитель фізики, і тоді Даринка піде до нього. Вся в чорному, строго печальна, з благородно посрібленою косою. Сяде навпроти і розповість. Все до краплини. Хай жахнеться, зрозумівши, яке велике кохання пройшло повз нього.
А поки що їй пошили сукню. Мама, мабуть, щоб утішити дочку, яка вирішила не виходити заміж, дістала крепдешипу: по яскраво-червоному полю — сині волошки. Довго шили, приміряли, Даринці те плаття й снитися стало, та ось нарешті настав день, коли вони востаннє зайшли до кравчині.
— А подивись на себе в дзеркало!
Даринка підійшла до великого люстра й завмерла. Якась чужа дівчина, облита веселим вогнем, схвильовано дивилась на неї: "Ти бачиш, яка я красива!" Даринка ворухнула рукою, і дівчина ворухнула рукою. Даринка ледь повернулась, і красуня повернулася. І в неї так само горіли щоки й палахкотіли великі, зеленим світлом переповнені очі.
В неділю спитала матір:
— Мамо, я в ньому піду прогуляюсь?
— Та зодягай, для чого ж і шили!
Цьомкнула вдячно матусю, довго викладала в акуратний віночок густі чорні коси. Згадала кольорове фото артистки, яке висіло в їхньому клубі, вибігла надвір, зірвала найчсрвонішу гвоздику. Приладнала її так само над вухом: наче вогник туди посадила.
— Мамо, я красива?
— Красива, доню, красива. Куди це ти так прихорошуєшся?
— Та... до Віри сходжу.— Не казати ж мамі, заради кого одягла обнову! Не зізнавалася в цьому навіть собі. От вийшла просто прогулятись, може ж вона хоч у вихідний собі це дозволити. Йшла — й нове плаття палахкотіло на ній.
Будинок, в якому він жив, стояв недалеко від аптеки, в центрі. Довга одноповерхова споруда виглядала з-за штахетин невеликими вікнами, з двору на вулицю вела доріжка з червоної цегли. Обминаючи, йшла хідником: весь час чекала, що він ось-ось появиться на тій червоній доріжці. І тоді вона пройде перед ним в оцій сукні й він гукне її... Або краще хай не гука, хай краще замре, побачивши, яка вона красива.
— Мамо, я красива?
— Красива, доню, красива.
Даринка ступа все повільніше, а двір порожній, а він все не появляється. Ось і доріжка, будинок лишився позаду, а він не виходить.
Пройшлася ще раз і — ще... У дворі порожньо, двір наче завмер, а вікна будинку байдужо дивились кудись повз неї.
Ображена до останнього нігтика, подалася топити свій розпач до річки.