Від’їжджати мали в суботу рано-вранці, щоб не втрачати зайвого дня, і Андрій увечері в п’ятницю заскочив попрощатися з матір’ю.
— Ну, як ви тут, мамо?
— Нічого, сину.— Матері завжди було "нічого", завжди відповідала, що сьогодні ніби краще, як не боліло. Але Андрій не допитувався.
— Може, мені таки лишитись? — спитав і сам не повірив у сказане.
— їдь, сину, й не думай! — занепокоїлась мати. Голову звела (на подушці — влежана ямка, здавалось, як не-ч збивай—залишиться все одно), оголилася шия худюща, тонка, гострі, аж сині, ключиці.— Я тут як у бога за пазухою. І наварять, і подадуть — чого ще треба!
— Ми вам, мамо, писатимем... А в разі чого — телеграму... Я ось записку лишаю, де зупинятися будемо... В разі чого, прискочу одразу...— Материні очі муляли совість, Андрієві вже здавалось, що мати не вірить жодному його слову. Дивиться пильно, як не дивилася, здавалось, ніколи...
— То я, мамо, піду...
— Йди, сину...
Повернувся, пішов, наче спутаний. І коли одчинив уже двері, в спину вдарив материн болісний голос:
— Синку!
— Що, мамо? — так і кинувсь до неї.
— Нічого... То я так... Йди, хаіі вам бог помагає!..
Вийшов надвір, і лише тут до нього дійшло, що мати
згадала бога. Вперше в житті...
І протягом тривожної ночі (боявся заспати), поміж уривками сну — пекучі материні очі...
І коли уже сіли в машину, переповнену, як ноїв ковчег, йому так захотілось навідатись ще раз до матері (здавалось, мати кличе його по докличеться), що віп не витримав, попросив дружину:
— Давай заїдемо, "Любо?
— До кого?
— До матері.
— Ти ж учора був! — озвалась невдоволено Люба,—
І ми всі провідували... Чого ж іще треба?
Він насупився, включив першу швидкість. І майже весь день, поки й зупинилися на ніч, сердивсь на жінку...
Мати померла в середині серпня, так і не діждавшись сипа з відпустки. Коли їй погіршало, жінка, яка її доглядала, хотіла дати телеграму, але мати заборонила: хай відпочивають,' нащо їх тривожити. Тільки вже коли помирала і була не при пам’яті, то все кликала сина...
Чужі люди поклали її в домовину, чужі люди провели на кладовище. Може, тому й не поховали поруч із татом, як того мати хотіла, а в другому кінці. І коли Андрій повернувся... Коли Андрій прибіг і став, задихаючись, пекучі сльози ковтаючи, то побачив манюсінький горбик землі — все, що лишилось од матері.
Горбик той осідав, розмивався дощами. Андрій не раз підправляв його, обкладаючи дерном. Сам зробив тумбочку, пофарбував у червоне, прилаштував фото під скельцем. Поставив огорожу і лаву, щоб було де сидіти. Надумався ставити й пам’ятник, з’їздив навіть у майстерню, лишилося тільки гроші одвезти — заплатить наперед, бо інакше не приймали замовлення... Були й гроші, якраз вистачило б, але тут підвернувся металевий гараж: Андрій навіть в думці не міг допустити, щоб новенький "Запорожець" прали дощі, замітали сніги. Тож довелося купити гараж і відкласти на потім пам’ятник матері.
Пам’ятник так і не вдалося замовити. Зароблені гроші текли, як вода,— коли не в ту дірку, то в ту,— і Андрій ніяк не міг назбирати потрібну суму.
Але тепер він поставить пам’ятник матері.
Обов’язково поставить!
НЕЧИСТА
СИЛА
Василь Васильович Кобзик, член "Червоного Хреста й Півмісяця", переконаний атеїст і войовничий безбожник, віч-на-віч зіткнувся з нечистою силою.
Сталась ця знаменна подія квітневого ранку, рівно о восьмій, на вулиці біля будинку, в якому лгав і з якого ось уже двадцять три роки хвилина в хвилину, так, що по ньому можна було перевіряти хронометри, виходив на службу.
Службу свою Василь Васильович поважав і гордився нею, хоч і не забував раз по раз повторювати: "Я скромний службовець". За двадцять три роки його біографія не заплямувалася жодною доганою, зате приємно рясніла подяками; що ж до громадських навантажень, то Василь Васильович ставився до них не з меншою запопадливістю, ніж до трудової своєї діяльності. За всі оці роки він не пропустив жодних зборів, а на иолітінформаціях перший тягнув догори руку. Виступати ж найбільше любив на теми антирелігійні, усіх попів, ксьондзів, рабинів та мулл вважав своїми особистими ворогами і не раз казав, що, коли б його сила та воля, зігнав би їх усіх докупи: мостити дороги та копати канали. Бо релігія — міф, опіум, шкідливий дурман, ні бога, ні чорта ніколи не було й не буде, тож давно треба позакривати всі церкви й мечеті.
Василь Васильович, як переконаний атеїст і войовничий безбожник, не міг і повірити в те, що побачив. Заплющивши очі, він сам собі сказав: "Цього не може бути, це мені примарилося!" Сказав і подивився вздовж вулиці, боячись, що й вулиця раптом змінилася, стала не схожа на ту, яка його стрічала щоранку. Але вулиця була тією ж, і сонце світило над нею те ж саме, й ті ж самі будинки виглядали з-за парканів, з-під зелених дерев. І Василь Васильович, збадьорившись, врешті наважився глянуть собі під ноги.
Глянув і ще дужче притис портфель до плескатих грудей.
Чорт не зник, чорт сидів перед ним на хіднику, торкаючись хвостом його черевиків. Це був не сучасний люци-фер, який мандрує по сторінках популярного роману Булгакова, а старомодний дореволюційний чортисько з ріжками, з ніжками, що закінчувались гострими ратицями, з цапиною борідкою, з посом-хоботком і великими, як у кінозірки, очима. Зростом він був з середнього собаку, козяча вовна густо звисала на ньому, довгий мавп’ячий хвіст кінчався пишною китичкою.
Чорт сидів непорушно і не зводив з Кобзика чудернацьких очей. Морда його була така сумна і нещасна, наче він щойно поховав усю свою рідню і прибіг до Василя Васильовича за розрадою і втіхою.
Першим порухом Кобзика було відскочити назад у двір, причинити щосили хвіртку. Він так би й зробив, якби не служба. А коли б був релігійний, то поклав би на це нечисте створіння хреста й сотворив би відповідну молитву. Оскільки ж був атеїстом, то сказав лише: "Кипі!" —і замахнувся портфелем.
Чорт відбіг кілька кроків і знову'— сів, обернувшись до нього печальною мордочкою. Ніс-хоботок ворухнувся вправо, ворухнувся пліво іі повис сумною ганчірочкою.
— Киш! —— повторив Кобзпк у надії, що це пекельне створіння щезне зовсім.