(У нього й досі на вустах гіркувато-солоний присмак од попелу, що потрапляв йому в миску з їжею, особливо коли було вітряно,— попіл лежав усюди, він здіймався хмарою, часом затуляючи й сонце, і сніг був не білий, а сірий, а весною довкола дзюркотіли сірі струмки).
В землянці вони прожили років зо три, в тісній і завжди темній землянці (вікна не було, бо не дістали скла), але й тоді мати продовжувала вперто топити піч і готувати в ній їжу, і на все життя лишилось Андрієві в пам’яті: посеред двору стоїть гола ніч із високим димарем, із димаря клубками виривається дим, йому здається, що піч от-от зрушить з місця та й помчить, як потяг, і тоді він поспіхом забирався на черінь, щоб не відстати. Мати не втомлювалась білити її, піч була як намальована, незважаючи на сніги та дощі.
Потім, коли з війни повернувся тато і землянка враз стала тісною, вони вирішили збудувати хату. Тато хотів почати з того, щоб розвалити піч, але мати не дала, в їхній сім’ї останнє слово завжди лишалось за матір’ю. "Ну, як знаєш,— сказав тоді тато.— Тобі, мабуть, видніше". І вони заходилися зводити хату довкола печі. Це й не хата, власне, була, а мазанка, бо на хату в них і сил не вистачало б: будувала в основному мати, а тато більше хапався за груди та кашляв, так страшно кашляв, що наляканому Андрійкові здавалось: от-от його виверне всього. "Проклята війна!" — хрипів, одкашлявшись, тато і ще довго по тому сидів, звісивши руки, і все просив матір: "Ти б, Маню, відпочила хоч трохи! Надірвеш
ся ж!" — "Не надірвусь! Я двожильна!" — відповідала завжди мати, й Андрійко з гордістю думав: мати в нього особлива, не така, як інші матері.
Хата вийшла не набагато од землянки просторіша: не
хата — халупа з єдиним віконцем (знову ж — брак скла), але це все ж була хата, і жити в ній було веселіше, аніж у землянці. Веселіше, тепліше й затишніше.
Майже половину єдиної кімнати займала піч, її треба було з дня у день годувати. Добре, що хоч ліс стояв поруч, мати впрягалася влітку в візок, а взимку — в санчата, і тато, на милиці коло матері вистрибуючи (йому вже після війни відрізали ногу), весь час просив: "Ти хоч накладай поменше!.. Набереш — кінь не потягне!" — "Сама знаю, скільки класти!"—відповідала мати, перекидаючи через плече шлею.
Поверталася з лісу — колеса вгрузали в пісок, полоззя тріщали, і, завізши у двір, довго стояла, похитуючись, неспроможна звільнитись од шлеї.
— Я так і знав! — зойкав тато і підстрибом вискакував із хати,
Він і наполіг, щоб мати взяла Лпдрійка до лісу, коли тому пішов одинадцятий. Все ж якась поміч, хоч іззаду підштовхуватиме.
Й досі пам’ятає Андрій оту свою з матір’ю мандрівку до лісу.
День стояв тихий і дуже морозний, але їм було жарко, бо снігу — по пояс і треба ж звертати з дороги, якщо хотіли повернутись додому з дровами. Мати вибирала молоденькі, всохлі па корені дубки, щоб довше горіло та більше жару давало, старанно обтоптувала довкола кожного сніг, а потім брала сокиру й заходжувалась рубати. Дзвеніла сталь, видзвонювала суха деревина, дзвін котився лісом, сягав високого неба, такого неймовірно блакитного поміж білими шапками сосен, а мати рубала й рубала, червона, розпашіла, розстебнувши фуфайку, і очі її блищали заповзято й молодо. Ось дубок починав хитатись, тоді мати казала Андрійкові: "Відійди!" — і налягала плечем на всохлу деревину. Дубок надав додолу, сніг вибухав білою хмарою, Андрійко вищав од захвату.
Навантажили повні, з верхом, санчата. Мати, приладнавши сокиру, впряглася в шлею, скомандувала:
— Ну, сину, поїхали!
Андрійко вперся щосили в санчата, мати, вигнувши спину, смикнула раз... удруге смикнула... і втретє... полоззя, відірвавшись од снігу, заскрипіли, заплакали... поки вибрались на дорогу, обоє геть вибились із сил...
Андрійкові вже здавалось, що вони довіку бабратимуть-ся в оцьому снігу, коли ж під санчатами весело й дзвінко заспівала дорога, вони зупинились — перепочити.
І тут їх надибав лісник.
В кожушкові, в шаиці-ушанці, в рукавицях і валянках, з берданкою через плече.
— Та-ак,— сказав він лиховісно, й очі його засвітилися недобрими вогниками.— Дрівця, знацця, крадемо?.. Дубочків закортіло?..
Андрійко налякано припав до матері, а вона стояла й похмуро дивилась на лісника.
Лісник підійшов до санчат, прискалив оцінююче око, свиснув здивовано:
— Півскладометра, не менше! Частенько так возите?..
Мати й далі відмовчувалась.
— Що ж, доведеться одвезти туди, де набрали... А потім намалюємо актик... Авжеж! Закон нікому не дано порушувати...
— Ти не порушуєш, як же! — озвалась презирливо мати.— Півлісу з своїми дружками пропив...
І без цього червоне лісникове обличчя так і взялося вогнем:
— Так, знацця... З вами по-людському, а ви, знацця, он як! — Зняв берданку, люто скомандував: — Ану, завертай!
— Не нукай, я не коняка!
Відвернувшись од лісника, мати натягнула шлею, зрушила з місця санчата. Андрій пішов позаду, оглядаючись на сердитого дядька.
Лісник якусь мить стояв з розтуленим ротом, потім люто лайнувся, побіг за ними слідом. Наздогнав, схиливсь до санчат, в руці його блиснуло гостро, порізане мотуззя впало додолу, а дрова посипалися в сніг. Лісник копнув щосили санчата ногою, і вони перевернулись.
Андрійко ще ніколи не бачив матір такою: кинувши шлею в сніг, вона підскочила до санчат, вхопила сокиру. Занесла над головою і мовчки рушила на лісника. Обличчя її перекошене гнівом, очі кресали іскри. Андрійко закричав перелякано, а лісник, наставивши берданку, вигукнув:
— Ти що?.. Ти що?.. Кинь, бо стрілятиму!..
І задкував.
Врешті не витримав, повернувся, побіг. Мати ступила ще кілька кроків, зупинилась, важко дихаючи.
— Божевільна! — лаявся, одбігши, лісник.— Тюрма по тобі плаче!.. Бандюги прокляті!..
Шарпонув люто берданку, закинув на плече. Пішов од них, все ще лаючись.
Мати опустила сокиру, повернула назад. Обличчя її було тепер сіре, очі згаслі. Поставила на полоззя санчата, заходилася збирати дрова. Андрійко кинувся їй помагати, і вони вже збирали удвох.
Мовчала до самого дому. А вже як завернули в двір, сказала Андрійкові:
— Ти ж татові ні словечка! Чуєш?
Андрійко кивнув, хоч не розумів, чому має мовчати. Переляк давно пройшов, він страшенно гордився матір’ю, яка не побоялась лісника з рушницею,— навпаки, він злякався її! Такої матері но було пі в кого і якщо вона заборонила йому розповідати про цей випадок татові, то про хлопців не згадала, отже, він може хвалитись перед ними досхочу.