— Що ви робите?! ІЦо робите?! — кричав так, що чутно було, мабуть, і на вулиці. І бив пензлем по пальцях. Жбурляв потім пензель додолу, обхоплював голову долонями і в розпачі бігав поміж мольбертами.— Скільки вам одне й те ж товкти?! Ослиська сліпі!
І дивно: жоден із нас, завжди наїжачених, не ображався на нього. Хоч він не раз кожного доводив до сліз.
Особливо діставалось мені.
— Ви талант! — кричав гнівно до мене: до всіх нас звертався тільки на "ви".— Розумієте, що ви талант?! Хто вам дав право закопувати його в землю?!
За перекопаїшям керівника, я закопував свій талант майже щодня.
Я довго терпів, хоч малювання потроху стало мені набридати. Не така це була легка й приємна справа, як спершу здавалося, вгодити нашому суворому вчителеві не зміг би й ангел, він вимагав од нас неможливого: довершеності в кожному малюнкові, в кожному етюді, не кажучи вже про картини.
Свою картину я малював понад два місяці. Бився над сонцем, яке ніяк не виходило, впадав у відчай. Щоразу здавалось: нарешті впіймав. Та керівник знову примушував починати спочатку.
— У вас, пробачте, пе сонце, а біс зна й що! Жовток на воді!
Нарешті якось відчув: вдалося! Сонце спалахувало на полотні, як живе. Я боявся дихнути, щоб не погасли фарби. Віз картину, заховану в мольберт, і здавалось, намальоване мною сонце гріє крізь дерево. З трепетом показав картину керівникові.
Він чи не вперше забув про свій крик. Пощипував схвильовано борідку, мружив то одне око, то друге.
— Похвально. Похвально... З вас, здається, таки буде художник. Тільки підправте тут і ось тут. Бачите, як неприродно лягла тінь на воду.
В той вечір у мені щось зламалось. Матуся не відходила молитовно від картини, тато розчулено бубонів, а мені все збайдужіло. І картина, й фарби, й мольберт. При одній лише думці, що завтра знову треба буде волоктися до річки й гибіти там весь вихідний — при самій лише думці про це мені ставало тоскно.
Вранці, поснідавши, я замість того, щоб іти на річку, взяв пригодницьку книжку й ліг на диван. Мною оволоділо чарівне почуття людини, яка врешті звільнилась од важкого обов’язку. Не поспішати нікуди, нікуди не йти, бути вільним, як птах,— хіба це не прекрасно!
— Ти не захворів? — питала стурбовано мама.
Відповідав, що здоровий. Бо тоді розпочнуться набридливі допитування, що та де болить, охи й ахи, розмова про лікаря, якого треба негайно викликати.
— А до річки не підеш? — Мамі хотілось, щоб я швидше завершив картину. Бачила вже її в картинній галереї і натовп народу перед нею.
Відповів, що не піду, бо втомився.
— Я нічого, синку, нічого... Тобі й справді треба перепочити.
Майже весь день провалявся на дивані. Одмахувавсь од думки, що треба ж кінчати картину. ІЦо піхто її пе допише за мене.
Дивлюсь на картину, яку так і не закінчив. У пій таки щось є, у мене й справді був хист, мені стає гірко від того, що її так і не домалював, бо хто його зпа, як склалося б моє подальше життя, може, й справді був би славетним художником, автором багатьох загальновідомих картин. У мені оживає образа на старенького нашого керівника, який, можливо, давно вже й помер, що не приїхав до мене додому, не поцікавився, не вмовив мене малювати. Серджуся й на батьків, які не змусили знову взятись за пензля, а панічно злякались, коли я їм сказав, що втрачаю за тим малюванням зір; па вчителів і директора, яким, здається, більше важили транспаранти й стіннівки, ніж мої етюди й картини. Мені гірко було, образливо, адже хто, як не вони, були винні у тому, що я не став художником!
Та що тут казати! Годинник невтомно вицокує, і наближається моя остання хвилина.
Котра зараз година?
Одчиняються двері, заглядає дружина. Волосся в бігу-дях, обличчя в компресах із свіжого м’яса: вигляд не для людей із слабкими нервами!
— Скільки тебе кликать обідати?!
Ось вам і відповідь на запитання, котра зараз година!
* * *
Зводжуся, йду обідати. Дивна річ: мені хочеться їсти! Інстинкт самозбереження, біологічний механізм, що спрацьовує незалежно від нашої свідомості. Смертники, які об’їдаються й обпиваються за півгодини до страти. Безнадійно хворі, яким раптом хочеться з’їсти те чи те за кілька хвилин до агонії.
Колись я чув розповідь про доходягу в фашистському концтаборі. Хто він за національністю — невідомо. Доходяга був просто людиною, доведеною до крайнього ступеня фізичного й духовного виснаження. Приречений на неминучу загибель, він никав по табору, підбираючи все, що тільки можна було проковтнути. Його спіймали на тому, що піп ухитрився одержати зайву порцію баланди. Одержавши першу, тут же вихлебтав і знову пристроївсь у чергу. Два відгодовані есесівці висадили його на дерев’яну підставку (сам він нізащо не виліз би), а третій накинув на шию петлю. Доходяга стояв, змертвіло байдужий до всього, що навколо діялось, застигле обличчя його ні разу не здригнулось, коли зачитувався вирок. Есесівець, який накинув на шию петлю, був уже ворухнувся, щоб вибити підставку з-під ніг, та комендант застережно підніс руку в білій як сніг рукавичці :
— Дайте йому вкрадений сніданок! Хай з’їсть перед смертю.
Один з есесівців ухопив консервну банку з рудим пійлом, у якому плавала картопляна шкаралупа, підніс засудженому до рота.
І тут доходяга ожив. Здригнулися ніздрі, зблиснули очі, губи жадібно потягнулись до пійла. Він хлебтав і хлебтав, здригаючись, стогнучи, хлебтав і все далі тягнувся з петлі, бо есесівець, глумлячися з нього, все відводив руку назад. Врешті зірвався з помосту, загойдався в повітрі, а з рота його звисала шкаралупа, яку він так і не встиг проковтнути.
Чи не схожий я чимось на того нещасного? Я, сита людина, яка могла б обійтись і без обіду?
Але це ж мій останній обід!
Чим ближче до фатальної межі, тим частіше в моїй свідомості спливатиме слово "востаннє".
Востаннє пообідав, повечеряв востаннє, востаннє взяв до рук книжку, поговорив востаннє з дружиною, востаннє вийшов у двір. Десятки, сотні "востаннє" спадатимуть з мене, як листя осіннє, зникатимуть у безвість.
Тож останній обід. І не буденний — недільний.
Тому стіл накрито не в кухні, а у вітальні. Маємо спальню, яка належить дружині й мені (давно вже — лише дружині), дитячу — для двох наших дітей, кабінет, відданий у неподільне моє володіння, і оцю загальну кімнату. В ній ми збираємось біля телевізора, коли передають щось цікаве, в ній обідаємо щонеділі й на свята. Це вже стало сімейною традицією, й дружина ревниво її дотримується. Як оту останню (знову—"остання"!) жаринку, яка ще жевріє поміж нами. Хоча ми обоє давно вже полишили надію склеїти розбите й потрощене.