— Татку, дай нам грошей!
— Грошей? — питаю.— Пащо?
— Ми йдемо в кіно!
— Он воно що. Йдете в кіно й не питаєте батьків! Для цього ви вже досить дорослі...
— Нам дозволила мама,— відповідають обоє.
Мама! Не подумала навіть, що, може, годилося спитати б і в тата. Тож не дивно — діти звертаються до мене лише тоді, коли їм треба щось придбати для навчання чи, як оце зараз, сходити в кіно. Питайте після цього батьківського авторитету!
Хотів, було, відповісти, що раз мати дозволила, то нехай і гроші дає, та одразу ж роздумав. Якась байдужість огорнула мене, пригасила роздратування. Байдужість до всього на світі. Наче я вже йому не належав.
— Скільки вам треба?
— Шістдесят копійок,— швидко відповідають обоє: бояться, либонь, що передумаю.
У гаманцеві моєму — лише по п’ять карбованців.
— П’ять карбованців вистачить? — питаю з іронією.
— Ми принесемо здачу.
— Здачі не треба.— Бо навіщо мені тепер гроші? На власний похорон? — Купіть собі на решту, що хочете. Хоча б морозива.— Обоє здатні з’їсти все морозиво, разом із тітонькою, що його продає. На тридцятиградусному морозі!
Вони такі вражені, що забули навіть подякувати. Виходять, оглядаючись на мене. А мені в серце наче хто встромив голку: я подумав, як вони ростимуть без батька. І що їх чекає в майбутньому.
Аж задихнувся, обпалений досі невідомим почуттям жалю до них, до самого себе. Закусив губу, знову ліг на канапу.
Чому я такий нещасний? Чому?
Хто винен у цьому?
Скільки отак пролежав, застиглим, по міг би іі сказати. Здригнувсь од цокоту. Вицокувало десь поруч, майже над вухом, тривожно й поспішно, точнісінько так, як годинниковий механізм, закладений у міну. Бачив фільм про війну, кілька наших саперів одкопували бомбу, що могла вибухнути в будь-яку мить. Мелькали лопати, шпарко викидаючи землю, хитались омиті потом обличчя, піт стікав ручаями, а цокіт наростав, невблаганно й моторошно, цокіт ставав усе голосніший, нестерпніший, він заповнював увесь зал, витісняв, здається, й повітря, відлунював громово в черепі. "Швидше! Швидше!" — ледь не кричав кожен із нас до екрана, впиваючись долонями в бильця крісел. І коли бомба врешті була виважена й опущена па пісок, у кузов вантажної автомашини, й машина обережно рушила, весь зал аж зітхнув.
Якийсь час лежав, прислухаючись: може, то мені вчулось? Тільки ні: цокіт виразно линув од столу.
Годинник!
Я не здивувавсь, що почув захований до шухляди годинник. Час таким чином нагадував про себе, я уже знав, що мені од нього ні втекти, ні сховатись, однак звівся, пішов до столу, висунув шухляду і взяв годинник. Механічне серце шалено стукотіло, обганяючи хвилини й секунди. Воно наче знало, як мені мало лишилося жити на світі, і квапило нетерпляче й гаряче, квапило зробити все, що я мав ще зробити. "Швидше! Та швидше!.. Яке ти маєш право зараз лежати! Подивися на циферблат". Годинник вицокував напружено, болісно, добиваючись до моєї уваги. Він наче допитувався, чи приготував я все, що потрібно, чи не забув. І мені здалося, що капроновий шнур, який я купив лише вчора (відкладав до останнього дня), десь зник. Міг же його загубити по дорозі додому або покласти десь на очах, і дружина, яка має звичку все підбирати й ховати так, що потім сам чорт не знайде, прибрала його. І хоч пам’ятав, що поклав до он тієї верхньої шухляди,— все одно кинувся до столу.
Шнур був на місці. Красиве й смертельно небезпечне видовище. Як отруйна змія. Чим вона отруйніша, тим красивіша. Шнур лежав, зібравшись у пружинисті кільця, непорушний, терплячий, як смерть, чекаючи на здобич. Щомиті готовий блискавично метнутись, здушити за горло.
Я довго стояв коло прилавка, поки вибрав цей шнур. Мав бути не дуже товстий, щоб легко зав’язувався, але й не тонкий, спроможний утримати вагу мого тіла. Вибрав саме цей, у палець завтовшки, сплетений з кольорових ниток,— люблю красиві речі й навіть тут лишився вірним собі. Шнура було двадцять п’ять метрів, вистачить не на одного такого, як я, але мусив купити увесь. Не иросити ж продавця, молоденьку милу дівчину, щоб відрізала рівно стільки, скільки потрібно для того, щоб повіситись!
Вертався додому, й здавалось, шнур увесь чає ворушиться в портфелі.
Знову подививсь на годинник, що настирливо цокотів у руці. Поклав його поверх шнура, засунув шухляду. Хай лежать разом: кінець і безконечність, смерть і життя, поєднані в тимчасових обіймах.
Знову ліг на канапу. Діти, мабуть, гайнули в кіно: за дверима анітелень. Дружина все ще порається на кухні: знав це напевне, вона щонеділі до обіду не вилазить з кухні, готуючи па кілька днів наперед. Потім скаржитиметься, що й у вихідний не має вільного часу: працює, як каторжна, не бачить кінця-краю. Інші жінки мають час піти і в кіно, і в театр, одна вона товчеться, як проклята. Буду одмовчуватись, хоч міг би сказати, що не одна вона годує й обпирає сім’ю, що така вже її доля жіноча і тут нічого не вдієш. Мовчатиму, бо обов’язково вибухне сварка: дружина так і чекає, щоб я обізвався хоч словом. Негайно посиплються докори, що тобі все байдуже, що ти нічого не хочеш робити, думаєш лише про себе, а їй хоч розірвися. Он в інших чоловіки як чоловіки, любо-мило на них глянути, тільки в неї — мов і нема чоловіка. Злі, дошкульні слова, перекошене ненавистю обличчя, сльози й істерика. Двоє найлютіших ворогів, що їх доля наче навмисне звела докупи.
Та хай йому грець: краще про це зараз не думати.
Дивлюся на стіну навпроти — бачу картину. Картину настільки знайому, що я вже— давно перестав її помічати. Нині ж наче вперше побачив. Щось близьке, рідне, давно забуте— війнуло од неї, солодким щемом ударило в серце.
Схопивсь, паче боявся, що картина зникне, зняв її зі стіни. Поніс до" вікна, витираючи з рами пилюку.
Високий піщаний берег, спокійний вигин ріки. Яскраве сонце відбивається в плесі, тріпоче, наче спіймана риба.— в мене аж в очах запекло, коли пригадав., скільки разів ловив оте сонце і все ніяк не міг упіймати. Картина так і лишилась недописаною: сонце забрало всі мої сили, всю мого хіть. Коли його врешті впіймав, був такий втомлений, що вирішив дописати картину колись. Але потім до неї збайдужів...