— Товаришу Колядко, вам ще буде надане слово!
Але він так і не втихомирився. Кидав репліки, огризався щохвилини, а коли вже Алла Василівна у своєму виступі сказала, що в Колядка є хворі-любимчики, біля яких він ладен сидіти день і ніч, що одних він лікує, а інших виганя з кабінету, як вигнав недавно стахановця, передовика виробництва, він так і підскочив:
— Аякже! Брешіть побільше — щось та залишиться!
Запала лиховісна мовчанка. Очі ж Алли Василівни
спалахнули переможними вогниками:
— Всі чули, що насмілився сказати Колядко? — Не назвала його товаришем — товариша Колядка вже не було.— Прошу занести до протоколу!
І сіла — не вважала за потрібне ще щось говорити...
Я не запізнився на іменини до Гени. Була Люда, було дуже мило й весело, але мені весь вечір муляла, не давала спокою, заважала веселитись по-справжньому думка про Колядка. Все, здавалось, було ясно: антигромадський тип, протиставив себе колективу, однак мені щось нашіптувало, щось підказувало, що все де не так просто. І Колядко, незугарний, товстий, із своєю великою хусткою іі черевиками, безжалісно стоптаними, все стояв і стояв перед моїми очима...
ф ф *
— Ти не вмієш жити з людьми! — сказала дружина розгнівано.
— З якими людьми?.. Люди, я не вмію жити з вами?
ПЕТЛЯ
Рівно опівночі я покінчу з собою.
Піду з життя свідомо, при повному розумі, ніким не спонуканий, не спровокований*, обставини склалися так, що я не бачу жодного сенсу власного існування на світі.
До цього рішення йшов поступово та неухильно, воно тривалий час зріло в молі, і тенор, коли врешті дозріло, мене ніхто й ніщо іге зупинить.
Дружина?
Дружина мене ненавидить, це я знаю напевне. З якою злістю лише вчора вона казала мені, що й бачити мене не може, що я їй осоружний. Що я загубив її життя, що краще було б утопитиеь, ніж виходити заміж за отакого.
Тож з дружиною в мене не лишилось нічого спільного, та й навряд чи оте спільне поміж нас коли й було, адже протягом першого місяця по весіллі ми встигли кілька разів посваритись. Ми давно чужі одне одному, чужіші чужих, і якщо вона по мені й плакатиме, то хіба що на людях, про людське око, щоб її не судили знайомі й сусіди.
Діти?
Від дітей досі не мав жодної втіхи. Вени стороняться мене, хоч я їх, здається, ніколи не лаяв, не бив, горнуться більше до матері. Замикаються равликами, досить мені появитись, застигло мовчать, а з їхніх облич не сходить напруження. "Так", "ні" — оце й уся наша розмова. Відколи я їх пам’ятаю, не всміхнулись до мене ні разу, навіть коли я їм щось дарував,— увесь сміх, вся радість і ласка — матері, татові ж, у кращому випадку: "Дякую", та й то впівголоса, з потупленими в підлогу очима. Я їм абсолютно байдужий, вони навряд чи й помітять, як зникну з дому, а може, й почуватимуть себе більш розкуто і вільно.
Батьки?
Мої старенькі батьки побиватимуться, звісно, за мною. Єдиний син, надія і втіха; вони й досі вірять у мою винятковість, досі чекають од мене чогось незвичайного, все життя, всі їхні помисли й плани зосереджені на моїй особі, і мені їх по-справжньому жаль.
Але що я можу зробити, коли обставини склалися так, що мушу покінчити з собою?
Друзі?
Друзів у мене не було, та тепер уже й не буде. Є вороги, е заздрісники, е просто знайомі, яким абсолютно байдуже, в якій ложці води мене топитимуть, а друзів немає.
Та й що таке дружба? Казочка для дорослих, яка часто-густо має несподівано печальний кінець. Бо немає лютішого ворога, аніж колишній твій друг. "Порятуй мене, господи, від друзів, а з ворогами я справлюся сам!" Прислів’я це я не раз чув з вуст свого тата, і воно, повірте, не впало на камінь.
Тож мене ніщо не тримає на світі.
До півночі, коли я покінчу всі порахунки з земним своїм існуванням, лишилось рівно дванадцять годин. Ні, вже трохи менше: па ті кільканадцять секунд, протягом яких я писав оцю фразу. Дивлюсь на годинник і відчуваю дивну залежність од невтомного цього механізму: йому тепер вирішувати, скільки мені ще лишилося жити на світі. Час, якого ми не помічаємо майже, коли все гаразд, з яким так злочинно не рахуємось, наче ми взагалі живемо поза ним і ніскільки від нього не залежимо, раптом набуває такої значущості, що я взагалі стаю мовби прикутий до стрілок на циферблаті. Можу, не дивлячись, сказати з абсолютною точністю, котра зараз година.
Всім тілом відчуваю, як час тече мимо.
Дванадцять годин — багато чи мало?
Не знаю зараз і сам. Мені то хочеться, щоб вони розтягнулися в безконечність, то — щоб збігли миттєво. Я вже не маю майбутнього, я весь у минулому і сам про себе можу сказати: він жив. Розмовляв, думав, любив, ненавидів, зневірявсь і надіявся, сміявся й стогнав — прощай, наш дорогий, твій світлий образ вічно житиме в наших серцях: обов’язково знайдеться йолоп, який з поважним виглядом проголосить цю фразу, і стільки світової скорботи буде в його фальшивих очах, що її вистачило б на легіон лицедіїв. Всі ми — актори й запопадливо та повсякденно виконуємо невеликі ролі свої, пильнуючи, щоб наше "я" не спливло, не доведи господи, на поверхню. Різниця поміж нами лиш та, що одіті чесно кажуть: так, ми актори, ми з дня у день граємо раз і назавжди вибрану роль, бо інакше не проживеш па цім світі, інші ж ображаються, коли їм про це нагадати.
Не вірите? Заперечуєте? Ану, лиш пригадайте, скільки разів хоча б протягом одного дня ви сказали правду у вічі? Скільки разів засміялись, коли вам було смішно, заплакали, коли сльози пекли ваші очі? Перш ніж щось сказати, ви сто разів подумаєте і сто разів оглянетесь, коли вам захочеться заспівати вголос. Нас завжди непокоїть, що про нас подумають інші, майже всі наші вчинки — на публіку. Ми — актори, актори, актори: з перших кроків, коли тільки починаєм опановувати нелегке це мистецтво,— до самого скопу.
Годинник невтомно вицокує, секунди мчать, як скажені. Цокіт наповнює всю кімнату, відлунює болісно в мозку — мені вже здається, що якийсь невидимий поїзд мчить наді мною: все швидше, шаленіше перестук коліс. Врешті не витримую, зриваю годинник з руки, ховаю до столу в найнижчу шухляду.
І все одно думаю про нього. Весь час думаю. Бачу виразно стрілки, які й на мить не зупиняються, не хочуть подарувати мені зайвої секунди життя.