— Ви знаєте, за чим я прийшла?
— Скажете.
— Ми в поліклініці готуємо збори. Як обслуговують хворих. То я, як голова місцевкому, оце до вас і зайшла. Може, скарги які? Чимось невдоволені?
— Та які можуть бути скарги! Он жінку підлікували — спасибі! То не розставалася з грілкою, а це — хоч па танці.
— А ви? Вас як обслуговували?
— Та що мене обслуговувати — я й так здоровий, як бик! — відповідаю їй. Відповідаю, а не туди, що вона зайшла до нас неспроста.
— А до лікарів протейній по маєте?
— С,— кажу.
То вона так і стріпнулась:
— Яка?
— Л отака,— кажу,— що людей мало ріжуть. Розплодились, як гусені.
— Вам би все жартувати! — каже невдоволеио.— Ви краще б розказали, як вас Колядко вигнав з кабінету.
Ага, ось воно що! Довго ж сорока на хвості своїм несла — півроку летіла!
— Ні,— кажу,— не виганяв — спробував би вигнати. Я сам пішов.
— Отак узяли та й пішли? — недовірливо.
— Пішов, бо на роботу запізнювався.
— А може, ви пригадаєте? — вже до жінки. Я на неї, на жінку свою, так подивився, що й вона не згадала нічого.
Валентина Григорівна губи підібрала й обличчям спісніла.
— Жаль,— каже зводячись.— А я сподівалась, що ви нам допоможете.
Отут мою жінку нечиста сила за язик і смикнула:
— Та не виганяв же, кажемо вам! Сказав тільки — вийти геть з кабінету, бо я роздягалася саме.
— От бачите, таки виганяв! От про це й напишіть.
— Куди писати?
— На місцевком. Чи на ім’я головного лікаря нашого. Алли Василівни. Ви от не хотіли правди казати, а на Колядка багато хворих скаржиться. І заяви пишуть.
— Хай пишуть, а ми писати не будем!
— Жаль,— сказала Валентина Григорівна.— Я надіялась, що ви нам допоможете.
— І даремно,— кажу.— Даремно надіялись.
Пішла — ледь попрощалась.
— Тепер мені туди й потикатись не можна,— сказала дружина.
— Припече, то поткнешся. Двері перед тобою піхто не зачинить. А щоб людину ні сіло ні впало топити, на те я не здатен! Хай кого іншого тукають.
* * *
Не знаю, з чого й почати. Хіба з того, як двадцять п’ять літ тому Алла Василівна появилася в нашій поліклініці. Я тоді в фізіотерапевтичному працювала, сама як очеретинка була. Так-так, не посміхайтесь. Чоловік як візьме, бувало, на руки, то замалим не під стелю
підкине. "Що ти,— питає,— й їси: нічого ие важиш!" То пізніше бомбою стала... Тож була я молоденькою, а вона — зовсім дівча: худенька, тоненька, стеблина стеблиною, після інституту одразу ж. І чоловік її теж аж просвічувався. Та воно й зрозуміло: пі в неї, ні в нього багатих батьків не було, жили на стипендію. На студентських харчах.
Прийшли ото до нас у поліклініку з одним чемоданчиком, а де жити, й не знають. В той час молодих спеціалістів квартирами не балували, будуватися пізніше почали, де хочте, там і живіть, то вони побігали, побігали та в мене й приткнулись: виділили ми їм кімнатку три на чотири.
Та їм, поки вдвох були, і тієї вистачало з головою. Барахлом тоді не обростали: в неї платтячко та пальтечко, з року в рік в одному й тому ж стрибала, та в нього єдиний костюм і шинеля, нею й поверх ковдри вкривались, коли було холодно. Два стільці, стіл, ліжко односпальне та гвіздки в стіні: чіпляти одяг. Етажерку вже трохи пізніше придбали, коли стали книжки збирати: більше по медицині. Отогк їм і в цій кімнаті пе тісно було, поки гнили вдвох. А вгне як дітей завели, спершу дівчинку, потім і хлопчика, отоді в тій кімнаті й повернутися ніде було. Станеш на порозі, а далі й ступити нікуди. А ми ж тегії по могли вже нічим помогти: хоч і ще дві кімнати, так у самої двійко дітей, та чоловік, та свекруха, та свекор — як у тій рукавиці.
Шість років прожили в нас, поки на власний будинок стягнулися. Спершу сяку-таку халупу поставили, та й тій були раді. А як розжилися, то й двоповерховий звели. На п’ять кімнат, з усіма вигодами. Тільки тепер у тих кімнатах і гкити нікому: він та вона, а діти в Києві. Діти топор по дугко батьківської хати тримаються, он мої й то розлетілися: старший у Вінниці, а молодший на БАМі. Думала, що попрацює-попрацює та до батьків і повернеться, коли пише — знайшов собі пару, кличе на весілля: "Нам тут і квартиру виділили". Отак тепер з дітьми.
В той час поліклініка наша була в старому приміщенні. Ще в довоєнному, що під час війни уціліла. Кабінети малопькі, віконця вузенькі, замість батарей скрізь грубки стояли, вугіллям топились. Хворі, бувало, в коридорчиках як стовпляться, то й не пройдеш. Скільки, бувало, лікарі скаржились, що працювати важко, особливо Алла Василівна: дві всього кабіни в фізіотерапевтичному, не встигали всіх хворих і обслуговувати, прилади нові привезли, а ставити ніде. Алла Василівна не раз головного за петельки брала: "До якого часу ми оцей грипозний розплідник терпітимемо?" — "Голубчику,— головний їй (він усіх називав "голубчиками"),— потерпіть іще трохи, поки я на пенсію вийду. Тоді хоч хмарочоси споруджуйте". Йому шостий десяток ішов, а глянути — всі сімдесят можна було дати: повернувся з війни каліка калікою. "Вийду на пенсію,— не раз говорив,— і дня працювати не буду!"
Так і не дожив, бідолашний, до пенсії: заглянули якось до кабінету, а він мертвий лежить.
І призначили тоді головним лікарем Аллу Василівну. Завше на зборах, на нарадах виступала — ото начальству в око і впала. Молода, енергійна, парторгапізацію поліклініки очолює,— кому, як не їй, головним лікарем бути! Вона й не відмовлялась — одразу ж погодилась. Повернулась, пам’ятаю, весела, щоки так і горіли: "Ну, Валю, тепер ми все тут по-своєму зробимо! Годі по закапелках тулитись!" Тоді вона мене ще по імені звала, то вже пізніше, коли старшою медсестрою призначила,— по імені та по батькові. "Ой, важко ж вам буде, Алло Василівно! Наш народ знаєте який? Звикли до старого, мохом пообростали".— "А ми той мох поздираємо. Кому не сподобається — скатертиною дорога, вмовляти не буду!" Стоїть, рішуча така, брови зведені. Отоді я чи не вперше подумала — ця споїм но поступиться...
В першу чергу за поліклініку взялася: будувати нову. Признатися, ніхто з нас не вірив, що в неї щось вийде: ще Хрещатик не відбудований був, пів-Києва в руїнах лежало, а тут — нову поліклініку! Та ще де: в містечку заштатному, в якому промисловими об’єктами поки що й не пахло. Так їй і в райраді сказали, то вона — в міністерство, в обком партії. Чи не найвищі пороги переступити зуміла, а таки домоглася свого: виділили кошти.