Сміх і гріх.
Так ті саджанці й викинули: вона жодного посадить не дозволила. Вже сама з’їздила в Київ — привезла: і яблуньки, й грушки, й вишеньки, й сливки. "В мене не дружина, а золото! — похвалявся, саджанці розбираючи.— Не знаю, що без неї й робив би!" — "Еге ж,— собі думаю,— хвали своє щастя, хвали. А в погріб хто від нього ховається?"
Ну, та мені діла до того немає, мені аби тихо жили та мопс по чіпали. Сусідів но вибирають, сусідів бог дає, а па цих гріх і скаржитись: третій рік, вважайте, минає, а пі сварки між нами, ні чвар, увесь вік отак би прожити, коли ж почула, що його збираються виганяти з роботи. З нашої ж таки больниці, де я ось уже котрий рік роблю прибиральницею: всі кабинети й коридори на першому поверсі на мені, всі половики та підлоги, щоб нігде ні смітиночки, ні пилиночки, а хворі ж усякі бувають: одне — людина, а друге — скотина скотиною, прости мене господи. Одне заходить — тричі ноги витре, а інше мов з нужника: всю багнюку, яка тільки на вулиці, позбирає та ногами до больниці і втягне. Миєш, миєш, аж спина тріщить, шаруєш — очі на лоба лізуть, а прийдеш другого дня — те саме. Починай, Варко, спочатку, бо ніхто того не зробить за тебе, ніхто тобі спасибі не скаже. Я й робила: за совість, а не за спасибі; пильнувала, щоб чисто було та уходжено. Недаремно ж головна лікаріна наша, якої всі й духу бояться, иі разу на мене голосу не піднесла. А було ж, а було: лікарі й ті в сльозах од неї вискакували.
А найбільше прибирала його кабинет. Вимету, вимию, щоб усе аж блищало, бо такої людини ще не було в нашій больниці. Христом-богом присягаюсь — не було. Що вже його хворі люблять — ні до кого стільки не йде. Під тими кабинетами по двоє, по троє, а до цього — пачками: так і сунуть, так і сунуть, не до нього прикріплені і то стараються до нього попасти. Та вопо і не диво: люди зразу розберуть, до лікар путній. Добру славу не треба розносити — сама собою котиться. Нащо вже я пе ходила ніколи до тих лікарів, яка хороба, бувало, не причепиться,— все на ногах, все на ногах. Перекаїпляєш, перебухикаєш, та й знов, як коняка. Ще моя мати-по-кійниця, було, про мене казали: "Нашу Варку й довбнею не доб’єш!" Бо такі ми росли, змалку не балувані, до всякої роботи привчені, за роботою ніколи було й хворіти. То тепер дітки пішли — як вони й житимуть? Кашлянути не встигне, а вже матері-бабусі пробі кричать, всіх лікарів підіймають на ноги, пілюлями запихають, а щоб до роботи якої, про те й не питайте! Ось і в мене онук: скільки я поповоювала зі своїми, попогав-кала, щоб хоч босячком по травичці побігало. "Що ви, мамо, застудиться!" — "А ви дуже в мене застуджува-лись? Побігає по траві, росою ноги помиє — здоровішим буде!"
Еге...
Про що пак я?.. Ага, таки ж про лікаря — сусіда мого. Вчепилася до мене нещодавно болячка, не знаю, де її й підхопила, чи то як прала та білизну надворі розвішувала, а воно ж уже було холодненько, чи деінде, тільки всю ніч наче мерзла і сни снились такі, що краще їх і не згадувати. То в якусь яму закопують, я вика-рабкуюсь, а вони сиплють землею. Хочу закричати — не можу. То за горло хтось душить, ухопив і душить — дихнуть не дає. То мама-покійниця взяли мене за руку та за собою й ведуть: "Ходімо, доню, тобі там буде краще!" І такі ласкаві до мене, як і за життя не були. "Куди ж це мене мама ведуть? — думаю про себе.— Я ж снідати своїм не зварила". А таки йду, не пручаюсь. А тоді глядь, а довкола хрести та могили, хрести та могили. "Оце ж смерть за мною приходила! — прокинувшись, подумала.— Видно, й тобі, Варко, вже пора в далеку дорогу збиратися". Подумать подумала, а не залежувалась, бо скоро ж моїм на роботу, а онукові — до школи. Готую спідаїток, і щось мої руки не так, як треба, стоять. Аж син підійшов та й пита перелякано: "Мамо, що з вами?" "А що?" — питаю. "Та ви на свою шию погляньте!" Підніс мені дзеркало, а в мене на шиї наче гусяче яйце. Тож-бо мені снилось, що мене хтось за шию душив! Доторкнулась — болить. "Може, лікаря викличемо?" — питає. "Та нащо його кликати, сама піду!" Вмовляли мене, вмовляли син і невістка, щоб я хоч сьогодні на роботу не йшла, та я таки не послухалась: хто ж за мене підлоги помив? Обмотала шию пуховою хусткою та й пішла на роботу.
Пораю, мию, а лікарі та медсестри на роботу збігаються, та все мимо мене, все мимо мене. Те кивне, те словом обізветься, а ніхто не спитає, чого в мене шия обмотана. "Отак,— думаю,— помреш — ніхто і не гавкне!" і така меті обидн бере, така обида... Аж ось і він — завжди трохи запізнювався. То те вдома забуде, то те, тричі вертається. "Добридень, Варваро Михайлівно! — Еге ж, він мене тільки так і звав.— А що це ви наче хомут па себе наклали? Чи не орати збираєтесь?" — "Орати,— кажу,— орати. Тільки не я, а болячка моя".— "Захворіли?" — "Та щось таке на шиї вискочило,— розповідаю.— Наче яйце гусяче, хоч бери та висиджуй".— "Ану, зайдімо до мене!" — "Хай потім, осьо підлогу домию". То він мене за руку та й потягнув за собою: "Ходімо, ходімо, потім домиєте". І як я не опиралась, як пе відмовлялася, таки затягнув. Плаща скидає, білий халат одягає, командує: "Показуйте, що ви там нагуляли!" — "Еге ж, нагуляла,— кажу,— бо гульки одні в голові. Ні онука в мене, ні невістки, ні сина, ні роботи ніякої".— "Отож із парубками треба поменше вистоювати, стіни спинами витирати!" Жартуємо, а він уже мою цяцьку обмацує: "Болить?" — "Та наче трохи болить". А таки болить, дуже болить, тільки я змалечку терпляча. Як розпанахала, пригадую, сапою ногу, коли підгортала картоплю, то не побігла до матері плакатись, а заліпила землею і слиною та сиділа в картоплинні, поки й кров цебеніти перестала. До хати потім заходила, то від матері ховалась, щоб
не побачили. Ото він мені вже заклопотано: "Доведеться вас, Варваро Михайлівно, покласти в лікарню. Та не тут, а в Києві".— "Та нащо мені тая лікарня! Пере-ходю якось і так. Ви мені якусь мазь краще випишіть, я помажу — незчуюсь, де воно й дінеться. На мені, як на собаці, все зажива".— "Як на собаці? — питає. А сам мне, мне мені шию.— Ні, тут жодна мазь не поможе. Тут лікуватися треба серйозно. В стаціонарі. Ось напишу вам направлення, головний лікар підпише, та і і з богом". Тут уже я, признатися, злякалась: що ж мої діти без мене робитимуть? Та й тут прибрати не встигла. Домила підлогу, такий-сякий обід стеліпала своїм та в Київ і поїхала. В еди... в еди... тьху, слово яке, помреш — не вимовиш! Ну, туди, де всі шиями хворі, в лікарню оту, що навпроти цирку, отак, на вуглі. Думала, ненадовго, а воно півтора місяця пролежала. Сип та невістка частенько провідували, онука з собою привозили, і він тричі навідувався. Сусідки мої аж не вірили, що це — лікар. Родич, казали.