Не дійшла. Повернулась, за серце хапаючись.
— На розі як ухопило, думала, що вже й кінець!
— Викликати лікаря?
— Не треба. Я вже якось сама.
Дістала "швидку допомогу", накапала в склянку. Потім таблетки ковтнула. Полежала — паче заспокоїлась.
— Завтра що раз спробую. Мабуть, дуже швидко йшла.
Але й другого дня повернулась — аж жовта:
— Як до рогу дійду, так наче що стукне... О-ох, мабуть, я вже своє одходила!..
— А ви його оминіть, отой ріг,— під час чергового візиту порадив Андроник Федотович,— Ви якою дорогою йшли?
— Таж мимо Тапочок.
— То підіть іншою вулицею. Спробуйте.
І такий був авторитет Андроника Федотовича, що теща його послухалась. І дійшла до аптеки...
Тепер теща практично здорова людина. Не без того, звичайно, щоб у неї не траплялися приступи, особливо коли псується погода, але "третій урок" діє безвідмовно, і ми вже забули, коли викликали швидку допомогу. Андроник Федотович за цей час став у нашому домі своєю людиною, дружина не знає, як йому й дякувати, теща ж ладна молитись на нього. Твердить весь час, що такого лікаря не було і не буде. Особливо розчулив він її подарунком: був у Москві, купив три батистові білі хустки (теща перед цим якось поскаржилась, що сонце напікає їй голову, а підходящої хустки не дістати). Ці три хустки тепер у неї найулюбленіші, вона їх береже і навіть прати не довіряє дочці.
І от цю людину збираються звільнити з роботи...
н* * н*
...Виженуть, виженуть, от побачите, виженуть, не я буду, якщо не виженуть, ото вже як надумались, то таки виженуть, по собі знаю, що виженуть, хоч куди б він
не йшов. Думаєте, я не ходила, не оббивала пороги, не писала в газету? Писала, ще й як: синок у мене такий уже розумний та вчений, усе що хочеш опише. "Я вже, мамо, як напишу, то хай литті спробують!" Еге ж, так і сказав, бо віл у мене змалечку такий шанобливий та слухняний, піп і женився, то матері сто разів спитав, зате ж і живуть душа в душу, як ті голуб’ята, та й чого б їм не жити: мати іі наварить, і подасть, і прибере, попере. І? матері вони, як у бога за пазухою, бо я така турботлива та жаліслива, що й сама собі іноді дивуюсь, у кого така вдалася. 1 чоловік мене й досі любив би, аби не покинув. Аби не ота Галька ротата, ота розлучниця люта, віділлються їй мої гіркі сльози. Віділлються! Скільки я тих сліз пролила — всіх моїх ворогів можна було б у сльозах тих утопити. Наварила приворотного зілля та й привернула до себе мого чоловіка. З чоловіками після війни сутужно було, бо, вважайте, всіх перетовкло й перебило, лишилася каліч одна. А мій же був як картинка, як намальований, бо я ж його таки доглядала, пестила — пір’їпочці не давала впасти. То ота Галька, криворота, бульката, на нього оком і накинула та зіллям відьомським обпоїла. І не кажіть, все одно не повірю, що не зіллям, бо чого б тоді вій до неї пішов? У неї ж і голова вічне нечесана, іі хата пометена, а рот як розтулить, то так з тою рота жаби й скачуть. Як її мій чоловік і цілував! І ходить завжди розкарякою. А він же мене так кріпко любив, що й розказати не можна. Він же за мною й білого світу не бачив, а з тією ротатою не довго й промучився: два рочки проколотився та з туги за мною й помер. З’їла мого чоловіка й не подавилася. А що за чоловік— у мене був, людоньки добрі!
Про що зі" пак я? Ага — про лікаря, про сусіда мого. Ми отак обіруч і зкпвемо: я осьдечки, а він ондечки, через пліт усе видно, і навшпиньки спинатись не треба. 'Гам того й плоту, одна тільки назва, що пліт, дошки геть потрухпявіли, бо сусіди, які жили до Андроника Федотовича, не хазяїнами були, ой, не хазяїнами, як ті цигани, прости мене господи. І він немов з циганського роду, й вона, і діти їхні росли циганчатами, булькаті та чорні, і собака їхній па цигана схожий. То де таким біля хазяйства, їм аби лиш гуляти: куплять повен мішок маслаків, от па чому хочете поклянуся, що повний чувал, я сама не раз бачила, хрест святий — бачила, та до хати й припруть. А там уже дітлашня, циганчата невмивані, хто
з молотком, хто з сікачем — висиплють оті маслаки на підлогу та й ну їх трощити. Поб’ють, потовчуть, порубають і в чавун, і в чавун: варити холодець. Ночви повні наварять, самогонки нагонять, гостей, таких же, як і самі, чортів, наскликають і ну гуляти до самісінького ранку! Земля гуде, небо трясеться, як почнуть танцювати. А вона, корова недоєна, сучка невмивана, вже й танцювати не може: сидить посеред кола й свистить, як скажена. А то іще й іхкає: "їх! їх! їх!.." Шибки в мене бряжчать, стіни трясуться, ліжко ходором ходить: їм гульня та веселощі, а мені ніч безсонна та сльози. І синочок мій, тоді ще маленький, Василько, раз по раз серед ночі зривається: "Мамо, що то? Наша хата горить?" Бо мало їм хати, розпроклятим, розпалять посеред двору багаття та й ну тирлуватись довкола. "Сни, сину,— кажу йому,— не горить наша хата. То в сусідів наших горить — у вогні б їм вічнім горіти". Терпіла-терпіла, скільки могла, років п’ятнадцять, вважайте, терпіла,— тільки й того, що заявляла в міліцію. А міліція що, міліція сама тих вурків боїться, бо ще візьмуть і поріжуть, їм, п’яним, недовго: встромить ножаку й не скривиться,— міліція покрутиться-покрутиться та їх і полишить. Терпіла я ото, терпіла, а тоді й не витерпіла. Як вони пекельне багаття своє розвели серед двору, набрала двоє відер води та на нього й вилила: "Оце вам за всі наші муки та сльози! Танцюйте тепер по темному — стукайтесь лобами дурними!" Так той циган проклятий мене як садонув кулачищем, я ледве і і богу душу не віддала! Він, він, хто ж іще інший, н і в міліції сказала, що він, а вони мені: "Давайте, тітко, свідків". Та де ж я тих свідків візьму, дурні ваші голови, як я була одна, а їх — повен двір? Як вони все й звалили на мене: мовляв, не тільки вогопь залила, а й хазяїнові нігтями морду списала. Ну, дряпнула разочок — по такому пискові гріх і не проїха-тись, а те, що він мене замалим на той світ не спровадив,— того ніхто не бачив! То яка ж ви після цього міліція, як самі розібратись не можете, одиноку жінку захистити від знущання та глуму! Отака тепер правда у світі: тебе б’ють, а ти ще й мовчи.