Зараз, коли пагорби Орегону розчиняються позаду нас у сутінках, настала саме та хвиля, коли будь-який добрий письменник міг би прошепотіти: "Кінець".
СОРОК ЧОТИРИ
Ми переїхали далі на північ, почали нове життя на гроші кінозірки, які Леслі веліла вважати тепер нашими спільними. Яке дивне відчуття, коли за душею не лишилося жодного власного цента!
Леслі була настільки ощадливою і обережною, наскільки я – марнотратним. Ощадливість – ця риса характеру не значилася в переліку моїх вимог для спорідненої душі, але так уже, напевно, передбачено світобудовою: в кожній чарівній парі хтось один доповнює те, чого може бракувати другому.
За чим я повсякчас шкодував з моменту, відколи на мене звалилися небачені прибутки, так це за простотою. Якщо хтось заздалегідь не готовий до такого удару, то несподіване багатство сховає його під тягарем складнощів численних взаємно пов'язаних хитросплетінь з ухилом у незграбну плутанину. Простота так само, як кулька ртуті, зникає, якщо повестися з нею необережно.
Зараз простота сором'язливо стукала в одвірок, де ще донедавна в мене були двері:
– Привіт, Річарде. Не могла не помітити, що в тебе скінчилися гроші. Ти останнім часом бачив небо?! Поглянь на ці хмарини! Зверни увагу, як Леслі доглядає за квітами навіть в орендованому садку! Хіба тобі не приносить вдоволення спостерігати, як твоя дружина сідає за комп'ютер?
Так, я отримував удоволення. В теплі дні Леслі носила щонайпростіше: білі парусинові штани, блузку з напівпрозорої тканини. Варто було повернутися до неї й запитати, як правильно те чи те слово, й мене охоплювало пристрасне бажання. Як мені подобалася її простота!
Втім, напруга зникла ще не повністю. Нарешті настав час, коли ми отримали повідомлення про ліквідацію всього майна в зв'язку з банкрутством. Разом з ним прийшло повідомлення про нові заявки на придбання прав на мої книжки. Продавалися права на сім книжок. Ми теж могли подавати заявки разом з іншими бажаючими.
Ми з Леслі помінялися ролями. Я став дуже ощадливим, а вона після багатьох місяців очікування несподівано почала розтринькувати гроші.
– Давай не будемо пропонувати надто багато, – озвався я. – Три книжки більше не друкують. Хто схоче пропонувати за них пристойну ціну?
– Не знаю, – сумнівалася Леслі. – Я не хочу ризикувати. Гадаю, нам слід запропонувати все до останнього пенні.
Мені перехопило подих:
– Усе до останнього пенні?!. А з чого платити за оренду, як ми будемо жити?
– Мої батьки пообіцяли позичити нам трохи грошей, – сказала вона, – поки ми знову станемо на ноги. – Леслі затято наполягала на своєму.
– Будь ласка, не позичай грошей. Тепер я знову можу повернутися до праці. Вважаю, мені пора сісти за нову книжку.
Вона всміхнулася.
– Я теж так гадаю. Пам'ятаєш, ти сказав, що твоя місія вже виконана? Пам'ятаєш, говорив мені, що спокійно можеш помирати, бо вже сказав усе, що мав сказати в цьому житті?
– Яким же я був дурнем! Тоді я навіть не знав, навіщо мені жити далі.
– Тепер у тебе є мета життя?
– Так.
– Пообіцяй мені! – вигукнула Леслі. – Бо якщо ти помреш, то знайдуть два тіла! Я не маю наміру залишатися тут без тебе.
– Гаразд, тут зовсім скоро знайдуть два кістяки, якщо ти витратиш усі наші гроші на придбання авторських прав на старі книжки, а не на харчі!
– Не пропадемо. Ми не можемо відмовитись од сімох твоїх книжок, навіть не намагаючись їх урятувати!
Ближче до півночі ми пристали на "компроміс". Запропонуємо останнє, що маємо, й позичимо гроші в батьків Леслі на прожиття. Наступного ранку мені так і не пощастило переконати її, що то надто велика сума, і вона відіслала заявку юристам.
Уповноважений розпорядник послав повідомлення іншим претендентам: чи можуть вони викласти більшу суму за авторські права?
У нашому домі зависла така напруга, що її можна різати ножем.
А ще за кілька тижнів пролунав телефонний дзвінок.
Леслі щодуху кинулася на другий поверх.
– Вукі! – закричала вона звідти. – Вони наші! Вони наші! Книжки знову наші!
Я так міцно стиснув її в обіймах, що їй забракло повітря. Ми верещали й галасували, стрибали від радощів і сміялися. Я й не підозрював, що повернення наших паперових дітей додому настільки важливе для мене.
– Скільки ж запропонували наші найближчі конкуренти? – поцікавився я.
– А в нас не було конкурентів, – боязко відповіла вона.
– Ніхто навіть не подав заявки?.. Це правда?
– Ніхто.
– Не було жодної заявки! Ура!
– Ніяке не "ура", – похнюпилася Леслі.
– Чому не ура?
– Ти мав рацію! Не треба було пропонувати таку велику суму. Я викинула на вітер усі наші гроші на сто років уперед!
Я знову обійняв її:
– Ти помиляєшся, маленька Вукі. Твоя пропозиція всіх відлякала, більше ніхто навіть не зважився подавати зустрічну заявку. Ось що трапилося насправді! Якби ти запропонувала меншу суму, вони б обов'язково втрутилися й бодай на цент, але перевищили б її!
Від цих слів вона знову засяяла, й світло її усмішки освітило наше майбутнє.
СОРОК П'ЯТЬ
У ті місяці авіація переживала справжню революцію: з'явилися дешеві літальні апарати, й гонорару за перше ж оповідання, яке я видрукував, позбувшись минулих зобов'язань, вистачило нам на прожиття, а також на придбання набору деталей у компанії "Птеродактиль ЛТД" для спорудження надлегкого аероплана. Мені компанія припала до вподоби відразу, тільки-но я почув її назву, до того ж там виробляли найкращі, як на мене, надлегкі літаки. Мені знову хотілось підніматися з полів та пасовищ, спостерігати за хмарами з висоти, відчути радість лету.
Яке задоволення знову робити все власними руками, складаючи такий аероплан! Алюмінієві труби й сталеві троси, болти, заклепки й тканина, двигун, учетверо менший за той, що був на моєму "Фліті". Я склав літак за місяць, деталь по деталі, як цього вимагала інструкція, звіряючись із фотографіями й кресленнями, які надіслали мені з фірми.
– Оце краса! – сказала Леслі, коли вперше побачила фотографію "Птеродактиля".
Вона повторила свої слова ще з більшим захопленням, коли наша машина постала перед нею на траві, – величезна копія дитячої іграшки, яка погойдувалася на вітрі, наче метелик із шовку та металу на квітці лілії.