У телефонному довіднику я знайшов номер шлюбної контори, а сама подія відбулася за нашим графіком невідкладних справ в останню суботу в Лос-Анджелесі:
9.00 – Спакуватись і розрахуватися з готелем;
10.00 – Аптека: сонцезахисні окуляри, записники, олівці;
10.30 – Одруження.
У неприбраній кімнаті, схожій на магазин, ми відповіли на запитання реєстраторки. Почувши ім'я Леслі, вона підвела погляд від своїх паперів і примружилася:
– Леслі Перріш?.. Знайоме ім'я... Ви бува не знаменитість?
– Ні, – сказала Леслі.
Жінка знову примружилася, стенула плечима й надрукувала ім'я на бланку.
На каретку друкарської машинки хтось приклеїв гасло: "Християни не є досконалими, але вони будуть урятовані". На стіні пришпилили оголошення: В НАС КУРЯТЬ. Контора була завалена недопалками, тонкий шар попелу вкривав столи й підлогу.
Я кинув погляд на Леслі, звів очі до стелі й зітхнув. Мене ж не попередили телефоном, що ця контора така занедбана, – виправдовувався я перед Леслі своїм виглядом.
– Що ж, у нас є прості свідоцтва про шлюб, – сказала реєстраторка. – Вони коштують три долари. Є ще особливі, із золотими літерами. Такі коштують шість доларів. А ще є стильні з золотими літерами на папері з полиском, по двадцять доларів. Вам яке? – На корковій дошці оголошень були пришпилені зразки всіх трьох свідоцтв.
Ми переглянулись, ледве стрималися, щоб не розреготатись і поважно закивали у відповідь. Хоч хай там як, з погляду закону ми зважилися на дуже серйозний крок.
Тож одночасно сказали одне одному: ПРОСТЕ.
– Нас цілком улаштує просте свідоцтво, – відповів я. Жінка й оком не повела. Вона заклала скромненький бланк у машинку, наклацала, підписала свідоцтво, гукнула в приймальню за свідками і обернулася до нас.
– А тепер підпишіться ось тут...
Ми підписались.
– Послуги фотографа коштують п'ятнадцять доларів...
– Можемо обійтися без цього, – відповів я. – Фотографії нам не потрібні.
– Священик теж бере п'ятнадцять доларів...
– Ми можемо обійтися без нього. Взагалі без церемоній.
– Без церемоній? – На обличчі в жінки читалися запитання, на які вона так і не отримала відповіді. Вона знову стенула плечима: – Гаразд. Тоді оголошую вас подружжям.
І на одному подихові додала:
– Плата за свідків... місцевий податок... збір за реєстрацію... усе разом тридцять вісім доларів, містере Бах. А це – конверт для пожертов, якщо бажаєте.
Леслі дістала з сумочки гроші: тридцять вісім доларів за шлюбне свідоцтво й п'ять – у конверт. Вона передала їх мені, а я – реєстраторці. Покінчивши з формальностями, моя дружина й я покинули заклад, не зволікаючи ні миті.
Опинившись у потоці автомобілів, ми обмінялись обручками й відкрили вікна, щоб вивітрити сморід тютюнового диму, яким просяк наш одяг. Перших кілька хвилин подружнього життя ми від душі реготали.
Перші слова Леслі в якості законної дружини були:
– А ти, виявляється, вмієш забивати баки дівчатам!
– Погляньмо на це з іншого боку, пані Перріш-Бах, – сказав я. – Адже буде що згадати, правда? Чи ми забудемо про день одруження?
– На жаль, ні, – засміялася вона. – О Річарде, ти такий романтик...
– За сорок три долари романтики не купиш, люба. Романтика додається до стильних посвідчень, це полиск і блискітки, за які треба платити додатково. Ти ж знаєш, нам тепер слід заощаджувати кожен цент.
Якийсь час я вів машину мовчки, потім запитав:
– Ти відчуваєш якісь переміни? Відчуваєш, як зміцнився твій статус заміжньої жінки?
– Ні. А ти щось відчуваєш?
– Можна сказати й так. Щось змінилося. Наше суспільство всерйоз ставиться тільки до того, що з нами допіру відбулось у тому прокопченому тютюновим димом закладі. А все те, що з нами було досі, – наші радість і сльози, – для них не має жодного значення. Для них важить тільки підписаний документ! Схоже... я відчуваю, що ми позбавили уряд ще однієї сфери, де він може втручатися в наші справи. Знаєш, Вукі? Що більше я дізнаюся, то менше мені подобається те, чим займається уряд. Чи це тільки в нас такий уряд?
– Прислухайся до натовпів, любий. Колись у мене сльози на очі виступали, коли я бачила державний прапор, я дуже любила свою країну. Думала: я щаслива, що живу тут. Не маю права приймати цей факт як належне. Не маю права залишатися бездіяльною – треба працювати на виборах, брати участь у демократичному процесі! Я багато вчилася й поволі прийшла до розуміння, що насправді все не зовсім так, як нас навчали в школі: американці не завжди були добрими хлопцями, наш уряд не завжди виступав на боці свободи й справедливості!.. Саме набирала обертів війна у В'єтнамі, й що більше я дізнавалася, то більше не могла повірити... Сполучені Штати заважають провести вибори в чужій країні тільки через те, що результати виборів заздалегідь уважаються небажаними; Америка підтримує маріонеткову диктатуру; американський президент робить публічну заяву про те, що наша присутність у цій країні викликана зовсім не бажанням домогтися справедливості у В'єтнамі. Нам були потрібні в'єтнамські олово й вольфрам!.. Маю право протестувати, думала я. Тому брала участь у маршах за мир, у цілком законних і ненасильницьких заходах. Ми не були ні божевільні, ні мародери із запалювальними бомбами, були абсолютно законослухняні мешканці Лос-Анджелеса: юристи, лікарі, батьки, вчителі, бізнесмени. Поліція посіла нас, наче скажених собак, нас били до крові. Я на власні очі бачила, як лупцювали кийками матерів з дітьми на руках, бачила, як тими ж кийками викинули якогось старого з його інвалідського візочка, як хідниками текла кров! І це в самому Лос-Анджелесі! А я все думала, як таке могло трапитися! Ми ж американці, а нас переслідує наша власна поліція! Мене дістали кийком, коли я кинулася навтьоки. Більше нічого не пам'ятаю. Додому привезли друзі.
Добре, що мене там не було, подумав я. Нестримне бажання вдатися до сили, зазвичай надійно й глибоко сховане, за таких обставин могло вибухнути сліпою люттю.
– Коли мені у газетах трапляли на очі фотографії, на яких поліцаї когось лупцюють, то я вважала, що їхні жертви заслуговують такого ставлення через якісь жахливі вчинки, – вела далі Леслі. – Але того вечора я зрозуміла, що не погоджуватися з урядом – так само жахливий вчинок. Вони хотіли, щоб війна тривала, а ми – ні. Й через те нас нещадно били!