Вона обляпалася з ніг до голови, засипаючи траншеї з водяними трубами для сонячних батарей, керуючи екскаватором, готуючи грунт, пораючись у садку, вкладаючи всю силу й любов у підготовку обраного нами місця для дому.
Така приваблива, подумав я, наче над її обличчям попрацювали справжні фахівці з макіяжу, використовуючи для цього пилюку та багно. Вона не звертала на це уваги. Все одно доведеться приймати душ.
– Я знаю, ти посилала мене в містечко лише по хліб, – сказав я, – а також по молоко, салат і помідори, якби трапилися гарні. А знаєш, що я привіз натомість?
Перш ніж відповісти мені, вона сіла на стілець:
– О ні, Річарде. Ти ж не хочеш сказати, ніби купив... чарівні боби?
– Це подарунок для моєї коханої! – сказав я.
– Річарде, будь ласка! Що ти привіз? У нас зовсім немає місця! Чи можна твою покупку повернути?
– Якщо вона тобі не сподобається, ми можемо її повернути. Але ця річ не може не сподобатися тобі. Вона тобі дуже сподобається. Я провіщаю: ТВІЙ розум і ЦЕЙ пристрій...
– Ти придбав якийсь агрегат? У продуктовій крамниці? Він дуже великий?
– Ця річ має певне відношення до бакалії. Особливо до яблук.
– Річарде, мені приємна твоя турбота, але чому ти певний, що зараз мені потрібні саме яблука?
– Коли ти вийдеш з душа, Вукі, ти побачиш диво. Просто тут у трейлері. Обіцяю!
– Нам ще стільки всього треба зробити, й місця тут у нас небагато... Та річ велика?
Але їй не пощастило витягти з мене більше жодного слова. Зрештою вона розсміялася й пішла приймати душ.
Я протиснувся з коробками вузеньким коридорчиком, зняв з поличкистолика друкарську машинку, переклав книжки на підлогу, розпакував комп'ютер фірми "Apple" і поставив його на місце, яке раніше займала друкарська машинка. Сховав тостер і змішувач у шафку, аби звільнити місце для принтера. За кілька хвилин два дисководи було під'єднано, й екран засвітився м'яким світлом.
Я завантажив у дисковод редакторську програму й увімкнув машину. Дисковод задзижчав, щось зашурхотіло, а потім усе стихло. Я набрав на клавіатурі команду, ввів її в програму. На екрані з'явився й заблимав курсор.
Свіжа й чиста, Леслі вийшла з ванни, замотавши волосся рушником.
– Гаразд, Річарде! Мені вже не терпиться побачити, що ти привіз.
Я зняв з комп'ютера кухонний рушник.
– Ось воно!
– Річарде! – вигукнула Леслі. – Що це таке?
– Твій власний... КОМП'ЮТЕР!
Вона дивилася на мене, не знаходячи слів.
– Сядь поряд зі мною, – попросив я. – Натисни на клавішу "Контроль" і водночас – клавішу В. Це – одна з команд.
– Ось так?
Маленький світлий прямокутничок зник, а на екрані з'явився такий текст:
ДОБРИДЕНЬ, ЛЕСЛІ!
Я – ТВІЙ НОВИЙ КОМП'ЮТЕР.
РАДИЙ МОЖЛИВОСТІ ПОЗНАЙОМИТИСЯ З ТОБОЮ Й СТАТИ ТОБІ В ПРИГОДІ.
ГАДАЮ, Я ТОБІ СПОДОБАЮСЯ.
ТВІЙ НОВИЙ КОМП'ЮТЕР "APPLE".
ЧИ НЕ БАЖАЄШ ТИ ЩОСЬ НАПИСАТИ?
– Такий гарненький, – прокоментувала Леслі.
Вона спробувала надрукувати кілька слів: НАСТАВ ЧАС УСІМ ДОБРИМ ЛЮДЯМ ПРИЙТИ ДО...
– Я зробила помилку.
– Переведи курсор праворуч від помилки й натисни клавішу зі стрілочкою ліворуч.
Леслі виконала операцію, й помилка зникла з екрана.
– Чи додаються до нього інструкції?
– Він сам тебе навчатиме. Двічі натисни клавішу виходу, затим кілька разів – літеру М і виконуй те, що прочитаєш на екрані...
Впродовж наступних десяти годин я вже не мав нагоди побалакати з Леслі. Вона сиділа перед комп'ютером, наче в трансі, вивчаючи систему. Затим надрукувала перелік дрібниць, які слід було запам'ятати, склала план робіт, занотувала задуми, нарешті взялася за кореспонденцію.
Комп'ютер обходився без паперу, поки текст не був закінчений і підготований до друку: не потрібно нищити дерева для виготовлення паперу, який все одно викинуть через записані на ньому помилки.
– Вукі, – гукнула Леслі вже далеко за північ. – Я повинна вибачитися. Мені дуже шкода.
– Все гаразд, – сказав я. – Про що ти?
– Я думала, що ти бевзь, бо в нас тут є начебто все, що нам потрібно, а з новою електронною іграшкою чого доброго доведеться лишитися без даху над головою. Але я тобі нічого вранці не сказала, бо це ж був твій подарунок. Я помилялася! Він... – Леслі звела на мене очі, пошукала відповідного слова й з притиском вимовила його: – чудово організовує! Він змінить наше життя!
Леслі так захопилася можливостями комп'ютера, що в наступні дні мені не раз доводилось дуже чемно запитувати її, чи не можна й мені посидіти кілька хвилин за клавіатурою. Я теж хотів навчитися.
– Біднесенький, – неуважно відповіла вона й далі друкуючи. – Звичайно, тобі теж необхідно навчитись. Ось іще тільки хвилиночку...
Хвилини перетворювалися на години, на дні; я перестав заважати їй. А незабаром ще раз відвідав крамницю комп'ютерів і повернувся зі ще однією машиною "Apple" в багажнику. Для неї довелося шукати вільного місця: ми поставили ще один столик у найвільнішому кутку трейлера...
Комп'ютери були для нас дивовижею, але, крім того, слугували нам компасами в хащах графіків, планів та думок, які потребували нашої уваги. Зокрема, ми тепер могли плодити фінансові звіти, випереджуючи забаганки податкової служби. Варто було натиснути одну клавішу – й ми ховали податкову службу під горою фінансових звітів.
До часу, коли маленький будиночок постав над грунем, ми з Леслі поробилися фахівцями у використанні наших розумних мацшнок. Переобладнали їх для наших потреб, улаштували додаткові блоки пам'яті, за допомогою телефонної лінії під'єдналися до потужних комп'ютерів.
За тиждень після оселення в новому будиночку комп'ютери працювали по шість годин щоденно. Вони стояли поряд на столику в кутку спальні, який перетворився на кабінет.
Змінився наш словниковий запас.
– У мене завис комп'ютер під час запуску, Вукі! – Леслі кивала на екран, на якому непорушно застигли рядки слів. – У тебе таке траплялася?
Я співчутливо кивнув.
– Атож. Щось негаразд із диском або з дисководом, – сказав я. – Хоча – ні. Причина в клавіатурі. Перезапусти комп'ютер самостійно чи з мого диска. Якщо працюватиме з моїм – це означатиме, що справа не в клавіатурі: просто щось негаразд із твоїм диском. Можливо, твій дисковод зіпсував його, але я сподіваюся, що це не так. Зрештою, все можна полагодити.