– Справа не в речах, а в їхньому значенні. Невже тобі не болить, що якісь приблуди вдерлися до нашого будинку й забрали символи нашого життя?
– Болить, якщо дозволити собі таку розкіш, – відповів я. – Зараз ми вже нічого не вдіємо. Що сталося, те сталось, і що швидше ми залишимо цю пригоду в минулому, то краще. Якби сум міг допомогти, я б сумував. А допоможемо ми собі тим, що викинемо все з голови й купимо нові речі. Ну, обчистили усенький наш трейлер, і що з того? Головне – це ми, еге ж? Краще бути разом у пустелі щасливими, ніж нарізно в палацах, де повно тарілок і ниток!
Леслі втерла сльозу й зітхнула.
– Маєш рацію, – сказала вона. – Але, мені здається, я змінююся. Колись казала: вдершись до мого дому, злодії можуть хапати все, що їм заманеться, я не збираюся нікому завдавати болю, захищаючи своє майно чи саму себе. Але ось – маєш. Досі мене обкрадали тричі, сьогодні знов обікрали. Щойно я вирішила, що з мене досить. Якщо ми збираємося й надалі жити в пустелі, то буде несправедливо, що ти станеш нашим єдиним захисником. Я не хочу стояти осторонь. Я куплю собі зброю!
За два дні в її житті одним страхом стало менше. Несподівано Леслі, яка не зносила навіть згадки про зброю, стала так управно поводитися з рушницею, наче рейнджер на бойовому посту.
Вона наполегливо вправлялась у стрільбі; над пустелею лунала канонада, немов тривала остання битва за Ель-Аламейн. Я підкидав бляшанки, й Леслі влучала в кожну п'яту зі свого револьвера "магнум" калібру 0,357, потім – у три з п'яти, ще згодом – у чотири.
Поки Леслі заряджала вінчестер, я, замість мішеней, розкладав на піску відстріляні гільзи, відходив убік і спостерігав, як вона цілиться й натискає на спусковий гачок. Зараз Леслі вже не жмурилася при пострілах, мішені зникали одна за одною, зліва направо, зі свистом у повітря злітали скалки свинцю й пісок.
Мені було важко зрозуміти, що з нею трапилося після грабунку.
– Ти гадаєш, – запитував я, – що коли б хтось пробрався до трейлера, ти б його...
– Хоч хай би хто вдерся туди, де я перебуваю, він пошкодує! Якщо комусь не захочеться отримати кулю, то краще йому облишити розбій і зайнятись іншим бізнесом! – Побачивши вираз мого обличчя, Леслі розсміялася. – Не дивись на мене зизим оком! Ти думаєш так сзмр, й добре це здаєщ,
– Навпаки! Я ставлюся до цього по-іншому.
– Як саме?
– Завжди говорю, що ніхто не повинен помирати. "Не вбий" – не заповідь, це – обіцянка: "Ти не зможеш нікого позбавити життя, хоч і намагатимешся. Бо життя незнищенне. Але якщо наполягаєш, то ти вільний вірити в смерть". Якщо ми вчинимо спробу пограбувати будинок, господар якого чекає на нас із рушницею в руках, – вів я далі, – то цим самим говоримо господареві, що втомилися вірити в життя, вірити в цю планету, тож просимо зробити нам послугу й перемістити нашу свідомість із цього рівня на інший за допомогою пострілу з метою самозахисту. Ось як я до цього ставлюся. Невже помиляюсь? Як ти гадаєш?
Леслі засміялася, послала ще один набій у затвор рушниці.
– Я не знаю, Річарде, хто з нас двох більш холоднокровний.
Вимовивши ці слова, вона затримала подих, прицілилася й натиснула на гачок. Над пустелею просвистіла ще одна куля.
Після пограбування, поломки генератора, після того, як закінчилася вода, вийшов з ладу холодильник, тріснула газова труба, наповнивши трейлер вибухонебезпечною сумішшю, настала черга смерчів.
Смерчі – диявольське явище. Літнього часу вони мандрують пустелею, то покрутяться біля піщаної дюни, то обнишпорять навколо пожухлих кущів, то підкинуть їх на тисячу футів у небо. Ця нечиста сила блукає пустелею куди очі світять і витворяє, що їй заманеться.
Як тільки знову запрацював генератор, Леслі скінчила прибирання в трейлері, поклала на місце пилосос і виглянула у віконечко:
– Вукі, ходи-но поглянь на велетенського диявола!
Я розпростав плечі над кип'ятильником, який відмовлявся нагрівати воду:
– Ого, він і справді чималий!
– Подай мені фотоапарат, будь ласка, я хочу сфотографувати його.
– Вибач. Але фотоапарата в нас теж поцупили.
– Маленька нова камера на нижній поличці. Швиденько, поки він ще поряд!
Я подав ту камеру, й Леслі сфотографувала смерч із вікна трейлера:
– Він стає ще більшим!
– Більшим він не стає, – заперечив я. – Це тільки здається, ніби зростає, бо наближається до нас.
– Нас він не зачепить?
– Вукі, ймовірність – один до сотень тисяч, що смерч, у розпорядженні якого всі простори Невади, загляне до нас, наткнеться на цей малесенький трейлер, невідомо де й запаркований...
Потім світ здригнувся, сонце погасло, навіс наш зірвало й ляснуло ним об дах трейлера, двері розчахнулися, забряжчали вікна. Всередину, наче вибухом, кинуло піском та порохом. Фіранки затріпотіли, наче стяги, хатинка на колесах хиталася, ладна піднятись у повітря. Така знайома картина: падіння літака в темній хмарі.
Потім зблиснуло сонце, завивання припинилося, полотно навісу зібгалося купою поряд із трейлером.
– Так вийшло... – я перевів дух, – ймовірність... потрапити в смерч... рівнялась... одному до двох!
Леслі це не втішило.
– Я щойно закінчила була прибирати, повитирала порох усюди в трейлері!
Якби цей смерч потрапив їй до рук зараз, то вона б йому показала, що таке сміття.
Так чи так попрацювавши над трейлером якихось десять секунд, смерч устиг накидати крізь відчинені вікна й двері добрих сорок фунтів піску. На поличках у кухні ми могли б садити картоплю.
– Вукі, – промовила Леслі з безнадією в голосі, – чи не спадає тобі часом на думку, що нам тут не довіку жити? Може, час рушати звідси?
Я поклав розвідний ключ, який так і не випускав з рук у вихорі смерчу, моє серце наповнилося теплотою згоди.
– Я саме хотів про те ж саме запитати в тебе. Я охляв од життя в коробці на колесах! Уже минуло рік із гаком. Може, досить? Чи не знайти нам будиночок, справжнє житло, а не отаку пластикову халабуду?
Леслі здивовано поглянула на мене.
– Що я чую? Річард Бах говорить про те, щоб осісти, знайти постійний дім?
– Так.
Вона змела пісок зі стільця, сіла й спокійно промовила:
– Ні. Я не хочу вкладати всю душу в дім та його благоустрій, щоб потім облишити все на півдорозі, якщо ти раптом вирішиш, що тобі не сидиться на одному місці й експеримент не вдався. Якщо ти досі переконаний, нібито рано чи пізно нас доконає нудьга, то ми ще не готові для власного будинку. Так же ж?